«Дорога долі» Федора Буришина проторює шлях до сердець читачів
Життєва стежка кожного з нас веде… крізь гори та прірви долі… до вічності. Отже, хочеться залишити по собі слід для нащадків тут, на землі. Тож Федір Буришин, лікар за фахом та покликанням, вирішив спробувати себе у літературі. Нещодавно з-під його пера вийшла автобіографічна книга «Дорогою долі. Студений – Хуст».
Свою художню оповідь автор починає легендою про заснування рідного ненаселеного пункту – села Студений, що на Міжгарщині. Далі він подає розлогу історичну довідку про життя краян, міграцію, участь наших земляків у першій світовій війні, організацію товариства «Просвіта» у Хусті, створення Карпатської України тощо.
«Книжка цікава описами подій із життя кожного родича, знанням звичаїв, побуту горян. Автор детально аналізує життєву долю кожного члена великого роду Буришинів. Відчувається його гордість за цих людей, які у нелегких життєвих випробуваннях завжди прагнули знань, займали в житті активну громадянську позицію, і куди б не закинула їх доля-ворожка, уміли пустити коріння і в будь-якій чужій землі не просто вижити, а стати повноправним господарем, творцем матеріальних і духовних благ. Не тільки на теренах України, але і в далекій Росії, в Сибіру, в Казахстані, в Білорусі, Чехії, Словаччині, Америці, Канаді є гілочки цього славного роду. Є серед них люди вчені, поважні, є прості трудівники найрізноманітніших професій, але найголовніше, що вони успадкували від своїх предків і передали нащадкам – це пам’ять про рідну землю, вміння дорожити чесними іменами людини, це християнське життя за заповідями Божими», – зазначила у передмові до видання заслужений вчитель України, голова Хустського міського товариства «Просвіта» імені Т.Г.Шевченка Христина Шкробинець.
Найбільшим болем Федора Михайловича досі залишається, описана окремим розділом сімейна трагедія – не реабілітоване ім’я невинно засудженого і закатованого у невідомих російських таборах далекої Півночі рідного батька.
З великою любов’ю згадує пан Федір і про дружину, яка народила й виростила разом з ним трьох чудових синів. У очах вірної супутниці чоловік знайшов материнське тепло, у її душі – ласку та добро, а в сумісному житті з Марією Василівною – справжнє щастя.
Велику увагу у книзі Ф. Буришин відводить власній професійній діяльності, лікарській практиці, колишнім пацієнтам, колегам, медицині загалом.
У епілозі, зокрема, він пише: «Лікар не має права заспокоюватись. Він повинен постійно вчитись, підвищувати рівень знань, удосконалюватись, освоювати нові методики лікування. За 30 років роботи я 10 разів поглиблював знання, переймав досвід передових центральних клінік, інститутів травматології й ортопедії Києва, Харкова, Запоріжжя, Львова. З великою вдячністю та повагою згадую своїх учителів, щирих друзів, частина з яких уже відійшла у вічність, інші – на заслуженому відпочинку або продовжують трудитися на різних посадах… Мені чотири рази доводилось побувати на операційному столі у ролі пацієнта, тому добре знаю ціну смерті. За роки лікарської практики й оперативної активності (на щастя) у мене не було жодного летального випадку на операційному столі… Із середини 70-х років я виконував хірургічні втручання на усіх сегментах опорно-рухового апарату. 20 років поспіль підтверджував вищу категорію травматолога-ортопеда…»
Особливо піднесено й цікаво описує Федір Михайлович події громадянського життя, власну просвітницьку діяльність у краї, відчуття та емоції від танення пострадянської криги, народження України…
Звісно, якби книга писалась сьогодні, у ній був би новий розділ, пов’язаний із Єврореволюцією, учасником якої був автор, із подіями на Сході, із роздумами про анексію Криму тощо…
На жаль, доля послала пану Федору дуже багато випробувань, але разом з тим, чоловік отримав від Бога і велику силу, аби пережити їх. Наразі він, незважаючи на далеко не юнацький вік, дуже енергійний, активний, оптимістичний, сповнений планів, задумів та ідей. Життя, в якому не бракувало зла, жорстокості і несправедливості, не зробило черствим, не зламало Ф.М.Буришина. Він зумів зберегти у собі любов до людей, бути співчутливим і щирим.
Лікар запевняє, що книга – це сповідь, звіт перед самим собою, бо коли завершив роботу над нею, ніби з душі впав важкий камінь, і він відчув себе легко, як після сповіді у церкві. Не побоявся розкрити найпотаємніші родинні таємниці, не притаїв перед читачем нічого.
-Якби можна почати життя спочатку, я з готовністю пройшов би ту ж саму дорогу, змінив би хіба що дрібниці, вибрав би те ж саме – медицину, і розмірковував би знову над вічними поняттями про істину, розум, суспільство та майбутнє нашої держави, – стверджує пан Федір.
Марина Алдон
P.S. 14 жовтня у Хустському краєзнавчому музеї відбудеться презентація книги Федора Буришина «Дорогою долі. Студений – Хуст».
Залишити коментар