Як святкують 8 Березня відомі хустянки?

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

Як святкують 8 Березня відомі хустянки?

Колись у давнину, з приходом весни, наші предки відзначали свято відродження природи. Згодом свято трансформувалось у 8 Березня. Та для багатьох представниць прекрасної половини підсвідомо цей день означає не відпочинок від домашніх турбот чи посилену увагу з боку чоловіків, а особисті щирі почуття до близьких людей, світу, довкілля, адже навіть символом свята є квіти і матері, що віддають наступникам найвищі душевні пориви, любов та тепло.
Тож як святкують Міжнародний жіночий день відомі мешканки міста над Тисою? З яким настроєм зустрічають цю весну і що їм найбільше хотілося б змінити довкола себе чи у державі найближчим часом?

Наталія Шимша, керівник дитячого зразкового фольклорного гурту «Цімборики»

11
У нашій родині якось не прийнято було відзначати 8 Березня. Мої батьки завжди наголошували, що це свято ідеологічне і чуже для нашого народу. Вони дотримувались версії, що Клара Цеткін запропонувала цю дату на честь єврейського свята Пурім і цариці Естер (Есфір), якій, власне, і присвячено це свято. Пурім відзначають між 24 лютого і 26 березня григоріанського, тобто державного, календаря. Звичайно, потрібно відзначати релігійні та всеукраїнські свята, які возвеличують жінку як матір. Наприклад, є державне свято – День матері або ж церковне – свято жінок-мироносиць. Ми високо цінуємо материнство як джерело життя, і ставимось з глибокою повагою до всіх жінок. Понад усе прагнемо, аби наше життя було достойним, а повага і любов тривали не тільки один день. Тому вважаю, що не потрібно робити багато ажіотажу навколо 8 Березня, адже воно не має жодного стосунку ні до української історії, ні до жінки взагалі. Ніякого підґрунтя для святкування цього свята не вбачаю, оскільки вважаю його рудиментом совєтської доби. Але з настанням весни усім бажаю мудрості, радості, наснаги і здоров’я, а найголовніше – миру в Україні.

Марина Когут, підприємець

Марина Когут
Для мене 8 Березня є, у першу чергу, родинним святом, коли велика сім’я, що складається з чоловіка, мами, трьох синів, невісток та онука збирається за єдиним столом. До речі, у нас прийнято дарувати до дня жінок подарунки і чоловічої уваги у цей день вистачає. Вже зранку мої рідні приносять квіти та тішать гарними словами. Хоча, гадаю, що найбільшим і найціннішим Господнім даром є здоров’я близьких людей. Як для будь якої представниці слабкої статі для мене мій дім – це справді моя фортеця і моя родина – це найбільша опора. Хочеться, до речі, привітати весь свій жіночий колектив зі святом весни, молодості та любові і побажати всім краянам стабільності, миру, терпимості одне до одного, порозуміння з близькими і життєвої радості, оптимізму, а також – щоб у державі не було війни, а в сім’ях панували тепло і затишок, гармонія та повага. Цінуймо кожну хвилину, бо вона ніколи не повториться!

Ольга Пятаєва, художник, викладач відділу образотворчого мистецтва Хустської школи мистецтв

Пятаєва
-Весна – моя найулюбленіша пора року. Вона завжди дає нові можливості, відкриває перед людьми нові горизонти, оновлює природу, почуття, надихає на мистецькі пориви. А ще, коли довкілля вкривається запашним духмяним квітом, тягне до неба тоненькі стебла травичка, дерева одягають розкішні намистинки, прилітають додому птахи, струмки та озера зачаровують дзвінким гомоном, хочеться просто вдихати життя. Тож разом із вихованцями ми вчимось бути часткою довкілля, ставимо перед собою певні мистецькі орієнтири і втілюємо в реальність творчі мрії. Наразі мені найбільше хочеться традиційно миру в Україні, а ще – щоб було більше щирих жіночих усмішок на вулиці, позитивного настрою серед краян. Кажуть, що весна дає незримі крила тим, у кого духовні цінності вище матеріальних. Тож нехай вони слугують на благо кожному, хто підсвідомо тяжіє до естетичних ідеалів. Нехай у світі примножується прекрасне, а заслужені нагороди не примушують на себе чекати.

Наталія Гержик, завідувач театральним відділенням Хустської школи мистецтв

22
-Зараз, коли в державі війна, а в економіці – криза, головне – не втрачати віру у Господа та у власні сили. А ще, кожен з нас, у свою чергу, повинен робити все можливе, щоб найшвидше настав мир і спокій. Пам’ятаймо давню народну мудрість про те, що чим більше віддаємо, тим більше отримуємо. Тож будьмо щедрими на добро, людяність та тепло власних сердець. Оскільки для жінки головне – сім’я, розумію, що тільки тоді берегиня родинного гнізда може почуватися щасливою, коли здорові діти, рідні, близькі. Але при цьому представниця прекрасної половини людства повинна бути привабливою, доглянутою, випромінювати спокій і доброту. Не забуваймо про самоповагу і про тих, хто поруч. Важливо чесно виконувати власну справу і тримати високу професійну планку. Свою роботу і дітей загалом я дуже люблю. Кожний новий творчий етап зі школярами проходимо разом, як життєве випробування, при цьому робимо його яскравим, цікавим, незабутнім. У ці нелегкі для нашої держави часи бажаю всім любові, творчої наснаги, успіхів, здійснення мрій.

Любов Вайнраух, держслужбовець, начальник служби у справах дітей Хустської РДА

Вайнраух Л.Й
-Не можу сказати, що 8 Березня є для мене якимось особливим святом, коли можу собі дозволити розслабитись і нічого не робити. Маю і професійні, і домашні обов’язки, для яких не існує вихідних. Та свято жінок розцінюю, в основному, як День вшанування матері. Сама я і дочка, і мама, тож вітаю близьких людей і всіх представниць прекрасної половини Хустщини. Звичайно, в сьогоднішніх напружених умовах у державі найбільше хочеться, щоб настав довгоочікуваний мир, щоб ми були більш терпимими до інших, щоб кожен син та дочка, які живуть не разом із батьками частіше навідувались до рідних, телефонували і просто говорили добрі слова, щоб діти більше шанували дорослих, щоб бабусі і дідусі знали, що про них пам’ятають і піклуються. На жаль, настрій цьогоріч не дуже урочистий, але вірю, що весна принесе нам позитивні зміни, здоров’я всім нам, багато сонячних днів і любов у широкому значенні слова. Хай у нас усе буде добре!

Ірина Гнепа, керівник дитячого зразкового хореографічного ансамблю «Хустяночка»

33
-Цьогорічна весна, як і минула є тривожною для нашої держави. Дається взнаки і політична, і економічна ситуація. Свято жінок особливо я не відзначала ніколи, але якщо хтось вітає, каже добрі слова – це завжди приємно. Важливим для мене є сам прихід весни, як символу оновлення всього живого. Чомусь у підсвідомості виникають асоціації із піснею «Прилетіла ластівочка». Тож дуже хочеться, аби наші солдати, як ті птахи напровесні прилітають до рідного гнізда із вирію, повернулись додому, до коханих, дружин, матерів, дітей… А найбільше, звичайно, мрію про мир. Крім того, працюючи з обдарованими дітьми, знаю, якою багатою на таланти є наша земля, якою співучою є наша нація, скільки танців подарували українці світові! Тож усім щиро бажаю примножувати Божі дари і використовувати їх на благо рідного народу. Як жінка, мама, бабуся і вчителька бажаю кожному з нас мудрості, оптимізму, терпіння, сил та Божої благодаті.

Марина АЛДОН

Вчителька, що виховує учнів піснею, душею та мистецтвом

ол

Вчителька, що виховує учнів піснею, душею та мистецтвом

Справжній Вчитель – це не мудрець, сидячи біля якого якої мудріють інші. Це та людина, яка навчає вихованців самостійно бачити хороше в житті, а погане відсіювати, є безапеляційним прикладом незвичайних досягнень… Оксана Липчей, завідувачка відділу музично-теоретичних дисциплін Хустської школи мистецтв, є педагогом та музикантом за порухом серця та за волею Господньою, адже день від дня наполегливо та самовіддано веде за собою учнів у світ творчої фантазії і високого мистецтва.

Музика, що наповнює серце

Стати педагогом пані Оксані було «написано» на стежині долі, яка, мов вишитий рушник, була рясно скрашена народними мотивами. Адже співала дівчина змалечку, любила фольклор, мамині колискові. Батьки-педагоги навчили доньку відповідальності, працелюбності, старанності та вмінню не відступати перед поставленою метою. Тож кожен шкільний концерт проходив за участі юної вокалісти.

– Навчалась я спочатку в ЗОШ №4, потім продовжила здобувати знання у СШ №6, яка тоді називалась школою-комплекс з естетичним вихованням. Саме такою наша кузня наук залишилась донині, адже даємо путівку в життя творчим дітям, – розповідає вчителька. – Тож довелось бути учасницею різних ансамблів, хорових колективів, звикати до сцени. Моїми першими наставниками стали Володимир Лихачевський та Мар’яна Чаусова. Було цікаво, весело, іноді – нелегко… але пісню я любила понад усе завжди.

Згодом Оксана Липчей вступила на диригентсько-хорове відділення Ужгородського музичного училища  імені Дезидерія Задора, де їй допомагали самоутверджуватись такі відомі постаті на музичному небосхилі області, як Тамара Деяк та Еміл Сокач. А відтак – закінчила і Львівську музичну академію.

Учні – це порив до творчості

-У Хустській школі мистецтв працюю з 1996 року. Веду хор молодших класів, старших класів, викладаю музично-теоретичні дисципліни, очолюю вокальний ансамбль «Перлинка». Робота з дітьми допомагає зануритись у чарівний світ юнацьких мрій. Насправді, всі, хто викладає в школі, люблять свою справу. Інакше, не працювали б. Річ у тім, що тут кожен новий день різниться від попереднього, немає сірості, буденності, – каже пані Оксана. – А вихованці весь час спонукають до творчих пошуків та розкриття власного потенціалу…

Кажуть, що якщо вчитель поєднує любов до справи й до учня – він ідеальний педагог, справжній фанат своєї справи. Шкільні підопічні Оксани Липчей запевняють, що вона справедлива, щира, лагідна та вміє знаходити «ключики» до учнівських сердець. Вчителювання, вочевидь, у неї в генах, бо професійним девізом «музичної мами» є слова про те, що урок неодмінно мусить бути цікавим.

З теплою посмішкою й сама вчителька говорить про теперішніх та колишніх учнів, називає їхні імена, наче перераховує власних дітей.

-Моєю гордістю є Сергій Роман, який зараз співає в «Кантусі», Євгенія Липей, Катерина Альбрехт, Тімея Томищ, Ярослав Коцан… Загалом люблю всіх вихованців і кожна дитина для мене є особливою. Їхні труднощі – це мої труднощі, а їхні перемоги – це й мої перемоги. Разом ми – єдине ціле.

Сцена – як тоталізатор дитячих бажань

Звичайно, кожен творчий педагог прагне показати світові своїх учнів. Для вчителів, що працюють із обдарованими дітьми – це бажання інколи стає просто необхідністю, адже й самі школярі мріють прозвітувати перед широким загалом своїми талантами. Маленькі гарячі серця бажають битися в унісон із піснею… з великої сцени…

-Постійні фестивалі, конкурси, музичні поєдинки є нормою для нас із хористами та учасниками ансамблю «Перлинка». Де тільки не виступали… де тільки не перемагали… Це і «Бурштинове вино» у Рівному, й «Іван Попович збирає друзів» у Буштині, і «Олімп збирає друзів» у Греції, і маса обласних фестивалів, і концерти в Ужгороді, – ділиться думками завідувачка відділу музично-теоретичних дисциплін. – Вдячна директору школи Інні Чернянчук за допомогу у пошитті костюмів і для майже сотні дітей із хору, і для моїх «перлинок», у сприянні в технічному забезпеченні відділення. Загалом Інна Іванівна підтримує нас завжди, є надзвичайно людяною жінкою та прекрасним керівником.

Крім традиційних виступів Оксана Липчей організовує ще й звітні концерти, музичні тематичні лекції… Вона є не лише педагогом для вихованців, але й найкращим у світі другом, що вміє вислухати та зберегти таємницю. Слід зазначити, що робота пані Оксани ніколи не закінчується дзвоником з уроку. Те, що одержують учні в спілкуванні з нею, стає частиною їхньої особистості, бо ж виховує вчителька школярів не просто добрим словом, а піснею, душею, мистецтвом.

Марина Алдон

 

«Дорога долі» Федора Буришина проторює шлях до сердець читачів

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

«Дорога долі» Федора Буришина проторює шлях до сердець читачів

Життєва стежка кожного з нас веде… крізь гори та прірви долі… до вічності. Отже, хочеться залишити по собі слід для нащадків тут, на землі. Тож Федір Буришин, лікар за фахом та покликанням, вирішив спробувати себе у літературі. Нещодавно з-під його пера вийшла автобіографічна книга «Дорогою долі. Студений – Хуст».

Свою художню оповідь автор починає легендою про заснування рідного ненаселеного пункту – села Студений, що на Міжгарщині. Далі він подає розлогу історичну довідку про життя краян, міграцію, участь наших земляків у першій світовій війні, організацію товариства «Просвіта» у Хусті, створення Карпатської України тощо.

«Книжка цікава описами подій із життя кожного родича, знанням звичаїв, побуту горян. Автор  детально аналізує життєву долю кожного члена великого роду Буришинів. Відчувається його гордість за цих людей, які у нелегких життєвих випробуваннях завжди прагнули знань, займали в житті активну громадянську позицію, і куди б не закинула їх доля-ворожка, уміли пустити коріння і в будь-якій чужій землі не просто вижити, а стати повноправним господарем, творцем матеріальних і духовних благ. Не тільки на теренах України, але і в далекій Росії, в Сибіру, в Казахстані, в Білорусі, Чехії, Словаччині, Америці, Канаді є гілочки цього славного роду. Є серед них люди вчені, поважні, є прості трудівники найрізноманітніших професій, але найголовніше, що вони успадкували від своїх предків і передали нащадкам – це пам’ять про рідну землю, вміння дорожити чесними іменами людини, це християнське життя за заповідями Божими», – зазначила у передмові до видання заслужений вчитель України, голова Хустського міського товариства «Просвіта» імені Т.Г.Шевченка Христина Шкробинець.

Найбільшим болем Федора Михайловича досі залишається, описана окремим розділом сімейна трагедія – не реабілітоване ім’я невинно засудженого і закатованого у невідомих російських таборах далекої Півночі рідного батька.

З великою любов’ю згадує пан Федір і про дружину, яка народила й виростила разом з ним трьох чудових синів. У очах вірної супутниці чоловік знайшов материнське тепло, у її душі – ласку та добро, а в сумісному житті з Марією Василівною – справжнє щастя.

Велику увагу у книзі Ф. Буришин відводить власній професійній діяльності, лікарській практиці, колишнім пацієнтам, колегам, медицині загалом.

У епілозі, зокрема, він пише: «Лікар не має права заспокоюватись. Він повинен постійно вчитись, підвищувати рівень знань, удосконалюватись, освоювати нові методики лікування. За 30 років роботи я 10 разів поглиблював знання, переймав досвід передових центральних клінік, інститутів травматології й ортопедії Києва, Харкова, Запоріжжя, Львова. З великою вдячністю та повагою згадую своїх учителів, щирих друзів, частина з яких уже відійшла у вічність, інші – на заслуженому відпочинку або продовжують трудитися на різних посадах… Мені чотири рази доводилось побувати на операційному столі у ролі пацієнта, тому добре знаю ціну смерті. За роки лікарської практики й оперативної активності (на щастя) у мене не було жодного летального випадку на операційному столі… Із середини 70-х років я виконував хірургічні втручання на усіх сегментах опорно-рухового апарату. 20 років поспіль підтверджував вищу категорію травматолога-ортопеда…»

Особливо піднесено й цікаво описує Федір Михайлович події громадянського життя, власну просвітницьку діяльність у краї,  відчуття та емоції від танення пострадянської криги, народження України…

Звісно, якби книга писалась сьогодні, у ній був би новий розділ, пов’язаний із Єврореволюцією, учасником якої був автор, із подіями на Сході, із роздумами про анексію Криму тощо…

На жаль, доля послала пану Федору дуже багато випробувань, але разом з тим, чоловік отримав від Бога і велику силу, аби пережити їх. Наразі він, незважаючи на далеко не юнацький вік, дуже енергійний, активний, оптимістичний, сповнений планів, задумів та ідей. Життя, в якому не бракувало зла, жорстокості і несправедливості, не зробило черствим, не зламало Ф.М.Буришина. Він зумів зберегти у собі любов до людей, бути співчутливим і щирим.

Лікар запевняє, що  книга – це сповідь, звіт перед самим собою, бо коли завершив роботу над нею, ніби з душі впав важкий камінь, і він відчув себе легко, як після сповіді у церкві. Не побоявся  розкрити найпотаємніші родинні таємниці, не притаїв перед читачем нічого.

-Якби можна почати життя спочатку, я з готовністю пройшов би ту ж саму дорогу, змінив би хіба що дрібниці, вибрав би те ж саме – медицину, і розмірковував би знову над вічними поняттями про істину, розум, суспільство та майбутнє нашої держави, – стверджує пан Федір.

Марина Алдон

P.S. 14 жовтня у Хустському краєзнавчому музеї відбудеться презентація книги Федора Буришина «Дорогою долі. Студений – Хуст».

Депутати Хустської міськради вшановували почесних громадян міста

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

Депутати Хустської міськради вшановували почесних громадян міста

13 червня сесія Хустської міської ради пройшла доволі незвично. Крім основних бюджетних питань, внесення змін до програм підтримки сімей військовослужбовців, надання одноразової матеріальної допомоги краянам, обговорення будівництва міні-ГЕС у Нижньому Бистрому, народні обранці стали свідками вшанування тих, хто своїми вчинками, активною громадською та життєвою позицією, сприяв розбудові міста, прославляв його та примножував національні надбання.

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

-На жаль, у цьому році із-за напруженої ситуації у державі, святкування Дня міста із травня було відтерміновано аж до осені, а урочистості, на яких традиційно вшановуються кращі громадяни Хуста, перенесено. Тож ми вирішили нагородити почесних хустян під час чергової сесії, адже їхні надбання повинні слугувати прикладом для наслідування, а добрі справи мають пам’ятатись та бути гідно оціненими суспільством,  – підкреслив Хустський міський голова Володимир Кащук.

Хвилиною мовчання депутати та присутні на пленарному засіданні вшанували тих, кого вже немає серед живих.

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

А нагороди за вагомі досягнення в галузях науки, освіти, літератури, охорони здоров’я, духовності й культури,  будівництва та житлово-комунального господарства отримали: колишній очільник міста Василь Джумурат, лікар-терапевт Андрій Палінкаш, священикиІоан Вучкан та Стефан Січ, а також ті, кому було присвоєно почесне звання у минулі роки: Василь Мондич, Томаш Орбан, Йосип Бубряк, Олена Каневська, Василь Ладані, Володимир Франко. Відзнаки було передано й рідним тих, хто став почесним хустянином посмертно (Василь Горват, Іван Губаль, Богдан Ващишин, Августин Волошин, Іван Маргітич, Іван Дочинець, Іван Магула, Олександр Сливка, Іван Калинич, Петро Снітар).

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

Після цього священнослужителі о. Іоан Вучкан та о. Стефан Січ благословили присутніх у залі, а народні обранці продовжили роботу в звичайному режимі.

Зокрема, з детальним звітом про виконання бюджету виступила начальник фінансового управління Марина Глеба, а із пропозицією рекомендувати фірмі-забудовнику зупинити будівництво Нижньобистрянської міні-ГЕС до завершення перевірки правоохоронними органами до народних обранців звернувся громадський активіст Роман Келемен. Депутати підтримали ініціативу громадської ради та проголосували за те, щоб звернутися до відповідних силових структур для вивчення матеріалів щодо екозагрози та законності будівництва міні-гідроелектростанції.

На цьому IV засідання X сесії Хустської міської ради VI скликання завершилося.

Марина Алдон

Чергову Перемогу Великої Вітчизняної війни зустрів легенда-міліції Іван Ільчук з Хустщини

20140508_144455

Чергову Перемогу Великої Вітчизняної війни зустрів легенда-міліції Іван Ільчук з Хустщини

Сьогодні з радістю зустрічає велику Перемогу Великої Вітчизняної війни легенда міліції, ветеран – фронтовик та органів внутрішніх справ, полковник міліції у відставці Іван Якович Ільчук. Адже, спілкуючись з ветераном потай в думках ми наче проходимо бойові місця Слави. Під час розмови, Іван Якович постійно  згадує свою юність; молодість; війну; службу в органах внутрішніх справ та багато інших цікавих спогадів із свого життя…

Ільчук Іван Якович народився 2-го жовтня 1919 року в с.Самгородок, Самгородського району, Вінницької області в селянській сім’ї. З розповіді Івана Яковича було видно, що його життя  на мед схожим не було. Згадуючи про свою сімю у нього на очах появлялися сльози. Адже його мати Фьокла у 1933році залишилась вдовою з чотирма дітьми, бо 1933рік під час голодомору помер батько Яків. Закінчивши 6 класів початкової школи Іван був змушений піти працювати  у колгосп, щоб допомогти матері прогодувати сімю. У колгоспі він робив різні роботи, працював в конюшні та прицепчикоп. За роботу йому з матір’ю  давали пайок. Коли хлопцю виповнилось 20років, його призвали на службу у війська НКВС у 139-й окремий батальйон, дислокований на Кавказі у м.Пятигорськ. Звідти Івана Яковича направили у 230-й полк НКВС для виконання оперативно-бойових завдань.

Під час війни Івану Яковичу довелось брати участь у визволенні Ростова та інших міст і сіл Кавказу. За бойові дії та успіхи в бойових операціях на визволення Кавказу 230-й полк НКВС був нагороджений орденом Червоного Прапора і перейменований у Червонопрапорний полк. У цьому полку служив до кінця війни. У грудні 1946року демобілізувався і поїхав за направленням у м. Хуст, Закарпатської області.

Розпочалась службова стежка на Закарпатті Івана Яковича з  Хустського райвідділу міліції в далекому 1946році. В дружньому колективі Іван Якович присвоївся швидко. Адже саме між колегами він знайшов друзів, та завоював авторитет  серед населення. Свій трудовий шлях він розпочав  міліціонером з охорони громадського порядку, а з 1949року – дільничним уповноваженим. Керівництво Хустського міськвідділу міліції молодого міліціонера направили обслуговувати такі села, як: Кошельово, Липчу, Л.Поляну. Іван Якович, згадує, що під час будівництва ГЕСу в с.Н.Бистрий, його було направлено старшим по ОГП, після закінчення будівництва гідроелектростанції він повернувся на свою улюблену дільницю.

Іван Якович в молодому віці, був гарним , струнким і кремезним хлопцем. Коли проходив селом у формі, то дівчата аж мліли від одного його погляду. І мабуть кожна дівчина мріяла стати його дружиною. Але доля йому подарувала гарну, скромну  дівчину на імя Ганна. Саме чим причарувала дівчина, а тепер його дружина секрету не розкриває. Дівчина працювала в колгоспі. Іван Якович маючи до неї серйозні наміри, написав рапорт в якому вказав, що хоче одружитися, і керівництво ОВС одобрило вибір хлопця. Щасливі молодята одружилися, виростили двох синів Василя та Юрія, та пройшли майже чи не все життя разом. Один із синів помер, а інший живе в Іркутську. Бог подарував їм 4-х онуків та трьох правнуків.

Після закінчення Львівської середньої спеціальної школи міліції Івана Яковича перевели на роботу в Тячівський РВ., закріпивши за ним селище Дубове з населенням 9000чоловік, а також обслуговував такі села, як: Добрянське, Бедевля, Вільхівці та інші. Собі в допомогу підібрав близько 50чоловік  народних дружинників, які допомагали охороняти громадський порядок, забезпечувати охорону кооперативного, колгоспного добра. Під час служби в міліції йому частенько доводилось порушувати кримінальні справи проти хуліганів та злочинців. За 12 років роботи Іван Якович неодноразово виходив переможцем у соціалістичному змаганні за звання дільниці зразкового порядку. 

У 1973 році Ільчук пішов на заслужений відпочинок у званні капітана міліції. Його загальний стаж служби в армії та ОВС становить 34 роки, 24 з яких – на посаді дільничного інспектора міліції. За подвиги у Великій Вітчизняній війні та сумлінну службу в ОВС Іван Якович Ільчук нагороджений орденами Червоної Зірки, Вітчизняної війни ІІ ступеня, Богдана Хмельницького ІІІ ступеня нагрудними знаками та медалями; понад 30 разів заохочувався наказами міністра МВС, начальниками УМВС та ГУ МВС, начальниками Хустського та Тячівського райвідділів, одержував почесні грамоти, подарунки, грошові премії та численні подяки. У 2005 році до 60-ї річниці перемоги у Великій Вітчизняній війні –  отримав звання полковника міліції у відставці.

У свої 94роки, Іван Якович почуває себе добре, хоча трохи здоров’я його вже починає підводити. Неодноразово його можна побачити у Хусті, з повними сумками продуктів. Молоді працівники міліції з радістю та з захопленням слухають про його службу в міліції, адже він розповідає багато цікавого про своє життя-буття та різні пригоди.

Ніколи не забуває про ветерана і керівництво міськвідділу , яким гордиться. Адже не кожний начальник міліції сьогодні може похвалитися ветераном – довгожителем. Кожне свято керівництво хустської міліції відвідує Івана Яковича. Завжди фіглярний та усміхнений ветеран разом із дружиною зустрічають гостей на своєму порозі.

Начальник міліції Василь Турдай відмітив, що сьогодні сучасні правоохоронці виховані на подвигах ветеранів, які одразу після перемоги над фашизмом продовжили свою незриму війну з криміналом. Завдяки колишнім фронтовикам післявоєнна країна була очищена від бандитів і мародерів, які тероризували робочий люд. Недарма старші міліціонери-наставники завжди ставили у приклад ветеранів-фронтовиків, виховували на їх прикладах молодих спеціалістів, ставили їх за взірець професіоналізму і самовідданості.     

Агнеса Куртяк,

Хустський МВ УМВС

Історія одного жебрака або Сліпий серед «незрячих»

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

Історія одного жебрака або Сліпий серед «незрячих»

Зазвичай у ЗМІ прийнято писати про людей видатних,висвітлювати діяльність політиків, чиновників чи постатей, які залишили  творчі або виробничі автографи в історії краю, прославили місто, область, державу. Чомусь, ніби не помічаючи, що діється довкола,  ми щодня проходимо повз тих, хто стоїть із простягнутою рукою… Звикли, зачерствіли, збайдужіли? А, до речі, у кожного із жебраків своя доля і свої причини старцювання…

Важке дитинство

Володимир ріс у звичайній сільській родині на Хустщині. Здається, нічим не відрізнявся від однолітків, любив ганяти м’яча, бавитись у піжмурки,  непогано навчався у школі… Та щойно йому виповнилось  дев’ять років, у родині сталось лихо – несподівано помер батько. Незабаром мати вдруге вийшла заміж і народила сестричку. Вітчим від першого дня незлюбив пасинка, обділяв у всьому, нерідко давав стусанів ні за що. Якщо сестра щось розбивала, завжди діставав Володимир.

Одного разу Марта одягнула мамині туфлі на підборах і вирішила походити в дорослому взутті на подвір’ї. Та несподівано маленька дитяча нога підвернулась, дівчинка впала і зламала руку.  Вітчим у той час був на роботі. Мати сама відвезла доньку в лікарню.  Медики зробили все необхідне, наклали гіпс і відпустили дівчинку додому. Увечері, коли Семен Георгійович повернувся і побачив доньку з перев’язаною рукою, суворо спитав у чому справа. Марта розповіла. Тоді чоловік щосили почав лупцювати пасинка. Хлопець втікав від жорстоких побоїв, та на ганку вітчим його зловив і зіштовхнув зі сходів…

Отямився хлопець уже в лікарні. Як виявилось, світ для нього змарнів, пожух… Володимир почав втрачати зір…

Шалене кохання

Юність у Володимира Рущака пройшла теж не дуже солодко. Щойно отримав шкільний атестат, назавжди покинув родину. На жаль, мати помічала тільки нового чоловіка і сестру, а син, наче був нерідним…

Із-за хвороби очей, нормальну роботу в Хусті знайти не міг, тож через УТОС влаштувався робітником на ламповому заводі, щоб заробити хоч на оплату квартири та харчі. Колеги порадили оформити інвалідність. Тож Володимир подався у районний відділ соціального забезпечення. І там зустрів її… фатальну жінку, любов свого життя. Великі сині очі незнайомки здавались уламками неба, а кучері русявого волосся, обрамляючи бездоганний овал світлого обличчя, нагадували колоски пшениці. 

Єва сиділа в інвалідному візку і Володимир, фантазуючи через поганий зір, яка ж вона насправді, мимоволі торкнувся теплої долоні жінки… і серце забилось так, ніби от-от вискочить із грудей.  З того часу вони почали зустрічатись. Проте родина коханої була проти їхніх стосунків, вважаючи, що Володимир – пройдисвіт, який полює за житлом.  Йому тоді було 24, а їй – 42. Велика різниця у віці не лякала чоловіка, навпаки, поруч із нею він відчував себе більш впевнено і отримував саме ту порцію ласки і тепла, яку недоодержав у дитинстві від матері.

Сумісне життя було нелегким, бо весь час потрібно було збирати гроші на операції – то Єві на спині, то Володимиру на сітківці. Періодично сапомочуття покращувалось, періодично – погіршувалось. У обох… Мешкало подружжя в хаті Єви, куди час від часу навідувались її близькі, щоб попсувати обом нерви. Але їх об’єднувало головне – кохання, для якого усі перепони здавались тимчасовими…

Проте однієї зимової ночі Єви не стало… Вона померла від інсульту. Раптово. І сонце, ніби навіки згасло.

Чарівна сопілка

Володимир дуже важко переживав втрату єдиної в житті близької людини. Залишившись наодинці з горем, нерви почали здавати, зір інтенсивно погіршувався. Він уже майже нічого не бачив.

Тоді смерть здавалась найкращим порятунком від мук. Але довелось жити… долати депресію…

-Щось у душі зламалось, мені було байдуже, чи завтра наступить, чи доба триватиме вічно – згадує Володимир Рущак. – Я міг дуже довго не виходити з дому, тижнями не їсти, тільки пити воду. Відчував, що опускаюсь на соціальне дно.

Одного разу чоловік почув, як сусідський хлопчик грає на сопілці. Мелодія лунала так голосно і дзвінко, що Володимиру теж захотілось спробувати, бо колись, іще маленьким, саме гри на цьому інструменті його навчав рідний батько. Нахлинули спогади…

 -Покликав Максимка. Попросив «дудку». І ніби поринув у інший простір. Та мить була такою солодкою і щасливою! – ділиться В.Рущак. – За кілька днів батьки хлопчика подарували мені таку ж чарівну паличку. Із того часу з сопілкою не розлучаюся.

Життя навпомацки

Зараз Володимир із паличкою, на дотик вивчає горбисту дорогу перед собою. Щоб пересуватись містом, щодня доводиться прикладати титанічних зусиль. Та він іде… щоб «заробити» на хліб щоденний грою на одній із вулиць Хуста.

Хтось називає чоловіка симулянтом, хтось дорікає за жебракування,  хтось навіть насміхається, та мало кому відома важка доля цієї далеко непересічної людини. Бо є в душі старця Божа іскра, грає він не так, як вчать у вишах, не за правилами нотної грамоти, а серцем, імпровізує, за слухом відтворює будь-який мотив…

-Тростина – мій поводир, – усміхається чоловік, – а сопілка – годувальниця. До сліпоти я вже звик, як до невідворотного фатуму. Не бідкаюсь, бо розкошує нині мало хто. Якби не постійна потреба в ліках, до того ж недешевих, не випрошував би милостиню від перехожих. Але пенсії не вистачає… Жити складно, але не безнадійно…

До речі, колись вважалося, що позбавлення людини можливості бачити є більшою карою, ніж смерть. Цар Едіп для спокути власної провини не вбивав, а осліпив себе. Шекспір також переконував, що фізична загибель є меншим нещастям, аніж сліпота. А скільки співчуттів викликають досі оспівані Шевченком кобзарі, бандуристи, лірники… Утім, сьогодні нерідко «сліпий» натовп метушливо проходить повз незрячих і навіть не замислюється, якими обділеними почуваються в суспільстві ті, хто живе в постійній темряві…

Марина Алдон,

«Карпатський об’єктив»      

Наша землячка потрапила до Вікіпедії

wikipedia1

Наша землячка потрапила до Вікіпедії

80-річна Таміла Висіцька по-юнацькому тендітна, енергійна, часто забігає до редакції нашої газети, шукає у підшивках матеріали, в архівах документи і працює, пише, видає все нові й нові перли… Цю дивовижну хустянку знаю давно, в першу чергу завдяки її мудрій та неординарній доньці – Інессі Чернянчук (директор Хустської СШ І-ІІІ ст.. №6 та школи мистецтв), і завжди дивуюся – скільки у неї творчих планів, ідей, завзяття, ентузіазму… Та яким було моя здивування, коли знайшла відомості про нашу землячку в найпопулярнішому інтернет-ресурсі – Вікіпедії. Небагато закарпатців можуть похизуватися тим, що про них є згадка у всесвітній вільній енциклопедії. 

(більше…)

Імперія танцю Ірини Гнепи

Імперія танцю Ірини Гнепи

p2100449-707x1024

Мистецтво танцю нікого не залишає байдужим, воно притягує і зачаровує неповторністю, багатогранністю, красою, залишаючи після себе шлейф емоцій і пристрасті… Танець відкриває нові можливості, стимулює до вдосконалення і надає впевненості в собі. Ніколи не пізно почати танцювати, головне — робити це із задоволенням.

Слід зазначити, що заняття хореографією дозволяють дитині всебічно гармонійно розвиватися, приносять користь для здоров’я — фізичні навантаження, пластика, гнучкість, красива постава. Великий плюс бальних та народних танців — виховання правильних взаємин між дівчинкою і хлопчиком, а в подальшому між чоловіком і жінкою, хороших манер і ставлення одне до одного. Хореографія  розвиває людину як особистість, додають впевненості, навчає проявляти себе і досягати поставлених цілей.

(більше…)