Історія одного жебрака або Сліпий серед «незрячих»
Зазвичай у ЗМІ прийнято писати про людей видатних,висвітлювати діяльність політиків, чиновників чи постатей, які залишили творчі або виробничі автографи в історії краю, прославили місто, область, державу. Чомусь, ніби не помічаючи, що діється довкола, ми щодня проходимо повз тих, хто стоїть із простягнутою рукою… Звикли, зачерствіли, збайдужіли? А, до речі, у кожного із жебраків своя доля і свої причини старцювання…
Важке дитинство
Володимир ріс у звичайній сільській родині на Хустщині. Здається, нічим не відрізнявся від однолітків, любив ганяти м’яча, бавитись у піжмурки, непогано навчався у школі… Та щойно йому виповнилось дев’ять років, у родині сталось лихо – несподівано помер батько. Незабаром мати вдруге вийшла заміж і народила сестричку. Вітчим від першого дня незлюбив пасинка, обділяв у всьому, нерідко давав стусанів ні за що. Якщо сестра щось розбивала, завжди діставав Володимир.
Одного разу Марта одягнула мамині туфлі на підборах і вирішила походити в дорослому взутті на подвір’ї. Та несподівано маленька дитяча нога підвернулась, дівчинка впала і зламала руку. Вітчим у той час був на роботі. Мати сама відвезла доньку в лікарню. Медики зробили все необхідне, наклали гіпс і відпустили дівчинку додому. Увечері, коли Семен Георгійович повернувся і побачив доньку з перев’язаною рукою, суворо спитав у чому справа. Марта розповіла. Тоді чоловік щосили почав лупцювати пасинка. Хлопець втікав від жорстоких побоїв, та на ганку вітчим його зловив і зіштовхнув зі сходів…
Отямився хлопець уже в лікарні. Як виявилось, світ для нього змарнів, пожух… Володимир почав втрачати зір…
Шалене кохання
Юність у Володимира Рущака пройшла теж не дуже солодко. Щойно отримав шкільний атестат, назавжди покинув родину. На жаль, мати помічала тільки нового чоловіка і сестру, а син, наче був нерідним…
Із-за хвороби очей, нормальну роботу в Хусті знайти не міг, тож через УТОС влаштувався робітником на ламповому заводі, щоб заробити хоч на оплату квартири та харчі. Колеги порадили оформити інвалідність. Тож Володимир подався у районний відділ соціального забезпечення. І там зустрів її… фатальну жінку, любов свого життя. Великі сині очі незнайомки здавались уламками неба, а кучері русявого волосся, обрамляючи бездоганний овал світлого обличчя, нагадували колоски пшениці.
Єва сиділа в інвалідному візку і Володимир, фантазуючи через поганий зір, яка ж вона насправді, мимоволі торкнувся теплої долоні жінки… і серце забилось так, ніби от-от вискочить із грудей. З того часу вони почали зустрічатись. Проте родина коханої була проти їхніх стосунків, вважаючи, що Володимир – пройдисвіт, який полює за житлом. Йому тоді було 24, а їй – 42. Велика різниця у віці не лякала чоловіка, навпаки, поруч із нею він відчував себе більш впевнено і отримував саме ту порцію ласки і тепла, яку недоодержав у дитинстві від матері.
Сумісне життя було нелегким, бо весь час потрібно було збирати гроші на операції – то Єві на спині, то Володимиру на сітківці. Періодично сапомочуття покращувалось, періодично – погіршувалось. У обох… Мешкало подружжя в хаті Єви, куди час від часу навідувались її близькі, щоб попсувати обом нерви. Але їх об’єднувало головне – кохання, для якого усі перепони здавались тимчасовими…
Проте однієї зимової ночі Єви не стало… Вона померла від інсульту. Раптово. І сонце, ніби навіки згасло.
Чарівна сопілка
Володимир дуже важко переживав втрату єдиної в житті близької людини. Залишившись наодинці з горем, нерви почали здавати, зір інтенсивно погіршувався. Він уже майже нічого не бачив.
Тоді смерть здавалась найкращим порятунком від мук. Але довелось жити… долати депресію…
-Щось у душі зламалось, мені було байдуже, чи завтра наступить, чи доба триватиме вічно – згадує Володимир Рущак. – Я міг дуже довго не виходити з дому, тижнями не їсти, тільки пити воду. Відчував, що опускаюсь на соціальне дно.
Одного разу чоловік почув, як сусідський хлопчик грає на сопілці. Мелодія лунала так голосно і дзвінко, що Володимиру теж захотілось спробувати, бо колись, іще маленьким, саме гри на цьому інструменті його навчав рідний батько. Нахлинули спогади…
-Покликав Максимка. Попросив «дудку». І ніби поринув у інший простір. Та мить була такою солодкою і щасливою! – ділиться В.Рущак. – За кілька днів батьки хлопчика подарували мені таку ж чарівну паличку. Із того часу з сопілкою не розлучаюся.
Життя навпомацки
Зараз Володимир із паличкою, на дотик вивчає горбисту дорогу перед собою. Щоб пересуватись містом, щодня доводиться прикладати титанічних зусиль. Та він іде… щоб «заробити» на хліб щоденний грою на одній із вулиць Хуста.
Хтось називає чоловіка симулянтом, хтось дорікає за жебракування, хтось навіть насміхається, та мало кому відома важка доля цієї далеко непересічної людини. Бо є в душі старця Божа іскра, грає він не так, як вчать у вишах, не за правилами нотної грамоти, а серцем, імпровізує, за слухом відтворює будь-який мотив…
-Тростина – мій поводир, – усміхається чоловік, – а сопілка – годувальниця. До сліпоти я вже звик, як до невідворотного фатуму. Не бідкаюсь, бо розкошує нині мало хто. Якби не постійна потреба в ліках, до того ж недешевих, не випрошував би милостиню від перехожих. Але пенсії не вистачає… Жити складно, але не безнадійно…
До речі, колись вважалося, що позбавлення людини можливості бачити є більшою карою, ніж смерть. Цар Едіп для спокути власної провини не вбивав, а осліпив себе. Шекспір також переконував, що фізична загибель є меншим нещастям, аніж сліпота. А скільки співчуттів викликають досі оспівані Шевченком кобзарі, бандуристи, лірники… Утім, сьогодні нерідко «сліпий» натовп метушливо проходить повз незрячих і навіть не замислюється, якими обділеними почуваються в суспільстві ті, хто живе в постійній темряві…
Марина Алдон,
