Як святкують 8 Березня відомі хустянки?

03.03.2015 19:23

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

Як святкують 8 Березня відомі хустянки?

Колись у давнину, з приходом весни, наші предки відзначали свято відродження природи. Згодом свято трансформувалось у 8 Березня. Та для багатьох представниць прекрасної половини підсвідомо цей день означає не відпочинок від домашніх турбот чи посилену увагу з боку чоловіків, а особисті щирі почуття до близьких людей, світу, довкілля, адже навіть символом свята є квіти і матері, що віддають наступникам найвищі душевні пориви, любов та тепло.
Тож як святкують Міжнародний жіночий день відомі мешканки міста над Тисою? З яким настроєм зустрічають цю весну і що їм найбільше хотілося б змінити довкола себе чи у державі найближчим часом?

Наталія Шимша, керівник дитячого зразкового фольклорного гурту «Цімборики»

11
У нашій родині якось не прийнято було відзначати 8 Березня. Мої батьки завжди наголошували, що це свято ідеологічне і чуже для нашого народу. Вони дотримувались версії, що Клара Цеткін запропонувала цю дату на честь єврейського свята Пурім і цариці Естер (Есфір), якій, власне, і присвячено це свято. Пурім відзначають між 24 лютого і 26 березня григоріанського, тобто державного, календаря. Звичайно, потрібно відзначати релігійні та всеукраїнські свята, які возвеличують жінку як матір. Наприклад, є державне свято – День матері або ж церковне – свято жінок-мироносиць. Ми високо цінуємо материнство як джерело життя, і ставимось з глибокою повагою до всіх жінок. Понад усе прагнемо, аби наше життя було достойним, а повага і любов тривали не тільки один день. Тому вважаю, що не потрібно робити багато ажіотажу навколо 8 Березня, адже воно не має жодного стосунку ні до української історії, ні до жінки взагалі. Ніякого підґрунтя для святкування цього свята не вбачаю, оскільки вважаю його рудиментом совєтської доби. Але з настанням весни усім бажаю мудрості, радості, наснаги і здоров’я, а найголовніше – миру в Україні.

Марина Когут, підприємець

Марина Когут
Для мене 8 Березня є, у першу чергу, родинним святом, коли велика сім’я, що складається з чоловіка, мами, трьох синів, невісток та онука збирається за єдиним столом. До речі, у нас прийнято дарувати до дня жінок подарунки і чоловічої уваги у цей день вистачає. Вже зранку мої рідні приносять квіти та тішать гарними словами. Хоча, гадаю, що найбільшим і найціннішим Господнім даром є здоров’я близьких людей. Як для будь якої представниці слабкої статі для мене мій дім – це справді моя фортеця і моя родина – це найбільша опора. Хочеться, до речі, привітати весь свій жіночий колектив зі святом весни, молодості та любові і побажати всім краянам стабільності, миру, терпимості одне до одного, порозуміння з близькими і життєвої радості, оптимізму, а також – щоб у державі не було війни, а в сім’ях панували тепло і затишок, гармонія та повага. Цінуймо кожну хвилину, бо вона ніколи не повториться!

Ольга Пятаєва, художник, викладач відділу образотворчого мистецтва Хустської школи мистецтв

Пятаєва
-Весна – моя найулюбленіша пора року. Вона завжди дає нові можливості, відкриває перед людьми нові горизонти, оновлює природу, почуття, надихає на мистецькі пориви. А ще, коли довкілля вкривається запашним духмяним квітом, тягне до неба тоненькі стебла травичка, дерева одягають розкішні намистинки, прилітають додому птахи, струмки та озера зачаровують дзвінким гомоном, хочеться просто вдихати життя. Тож разом із вихованцями ми вчимось бути часткою довкілля, ставимо перед собою певні мистецькі орієнтири і втілюємо в реальність творчі мрії. Наразі мені найбільше хочеться традиційно миру в Україні, а ще – щоб було більше щирих жіночих усмішок на вулиці, позитивного настрою серед краян. Кажуть, що весна дає незримі крила тим, у кого духовні цінності вище матеріальних. Тож нехай вони слугують на благо кожному, хто підсвідомо тяжіє до естетичних ідеалів. Нехай у світі примножується прекрасне, а заслужені нагороди не примушують на себе чекати.

Наталія Гержик, завідувач театральним відділенням Хустської школи мистецтв

22
-Зараз, коли в державі війна, а в економіці – криза, головне – не втрачати віру у Господа та у власні сили. А ще, кожен з нас, у свою чергу, повинен робити все можливе, щоб найшвидше настав мир і спокій. Пам’ятаймо давню народну мудрість про те, що чим більше віддаємо, тим більше отримуємо. Тож будьмо щедрими на добро, людяність та тепло власних сердець. Оскільки для жінки головне – сім’я, розумію, що тільки тоді берегиня родинного гнізда може почуватися щасливою, коли здорові діти, рідні, близькі. Але при цьому представниця прекрасної половини людства повинна бути привабливою, доглянутою, випромінювати спокій і доброту. Не забуваймо про самоповагу і про тих, хто поруч. Важливо чесно виконувати власну справу і тримати високу професійну планку. Свою роботу і дітей загалом я дуже люблю. Кожний новий творчий етап зі школярами проходимо разом, як життєве випробування, при цьому робимо його яскравим, цікавим, незабутнім. У ці нелегкі для нашої держави часи бажаю всім любові, творчої наснаги, успіхів, здійснення мрій.

Любов Вайнраух, держслужбовець, начальник служби у справах дітей Хустської РДА

Вайнраух Л.Й
-Не можу сказати, що 8 Березня є для мене якимось особливим святом, коли можу собі дозволити розслабитись і нічого не робити. Маю і професійні, і домашні обов’язки, для яких не існує вихідних. Та свято жінок розцінюю, в основному, як День вшанування матері. Сама я і дочка, і мама, тож вітаю близьких людей і всіх представниць прекрасної половини Хустщини. Звичайно, в сьогоднішніх напружених умовах у державі найбільше хочеться, щоб настав довгоочікуваний мир, щоб ми були більш терпимими до інших, щоб кожен син та дочка, які живуть не разом із батьками частіше навідувались до рідних, телефонували і просто говорили добрі слова, щоб діти більше шанували дорослих, щоб бабусі і дідусі знали, що про них пам’ятають і піклуються. На жаль, настрій цьогоріч не дуже урочистий, але вірю, що весна принесе нам позитивні зміни, здоров’я всім нам, багато сонячних днів і любов у широкому значенні слова. Хай у нас усе буде добре!

Ірина Гнепа, керівник дитячого зразкового хореографічного ансамблю «Хустяночка»

33
-Цьогорічна весна, як і минула є тривожною для нашої держави. Дається взнаки і політична, і економічна ситуація. Свято жінок особливо я не відзначала ніколи, але якщо хтось вітає, каже добрі слова – це завжди приємно. Важливим для мене є сам прихід весни, як символу оновлення всього живого. Чомусь у підсвідомості виникають асоціації із піснею «Прилетіла ластівочка». Тож дуже хочеться, аби наші солдати, як ті птахи напровесні прилітають до рідного гнізда із вирію, повернулись додому, до коханих, дружин, матерів, дітей… А найбільше, звичайно, мрію про мир. Крім того, працюючи з обдарованими дітьми, знаю, якою багатою на таланти є наша земля, якою співучою є наша нація, скільки танців подарували українці світові! Тож усім щиро бажаю примножувати Божі дари і використовувати їх на благо рідного народу. Як жінка, мама, бабуся і вчителька бажаю кожному з нас мудрості, оптимізму, терпіння, сил та Божої благодаті.

Марина АЛДОН

Категорії: Минуле нашого народу, Мистецтво і культура і Особистості. Позначки: культура, мистецтво, освіта і особистості. Коментарі Вимкнено до Як святкують 8 Березня відомі хустянки?

На Хустщині вшановано ветеранів

30.10.2014 17:58

974724_392096060940232_16646967_n

На Хустщині вшановано ветеранів

На Хустщині ветеран ОВС та Великої Вітчизняної війни Іван Ільчук отримав медаль з нагоди 70-ї річниці визволення України та Закарпаття від німецько-фашистськийх загарбників

Днями Хустщина прийняла Всеукраїнську естафету памяті «Слава визволителям України», а делегація двох районів після урочистої зустрічі біля монументу Слави поставили квіти та вінки.

10748797_392095867606918_318870936_n

Україною крокує Всеукраїнська естафета пам’яті «Слава визволителям України», присвячена 70-й річниці визволення України та Закарпаття від німецько-фашистських загарбників. Початок естафети відбувся в лютому 2013 року у місті Луганськ. Ніхто тоді не міг передбачити, що саме там, звідки розпочалась переможна хода визволителів України, у 2014 році захищаючи свою землю, гинутимуть діти і онуки переможців у війні 1941-1945 років.

Хвилиною мовчання вшанували всіх героїв: хто в ті часи боровся, і сьогодні бореться за незалежність своєї країни – від звитяжних воїнів Великої Вітчизняної війни до мужніх героїв – воїнів, які звільняють від агресора нашу країну.

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

З вітальним словом до присутніх звернувся міський голова Володимир Кащук. Після цього гостинна Хустщина прийняла естафету від Тячівщини. Делегацію з сусіднього району зустрічали з хлібом-сіллю. Символи Всеукраїнської естафети пам’яті прийняв голова Хустської міськрайонної організації ветеранів Іван Білич. Привітавши всіх зі святом, Іван Миколайович нагородив ветеранів війни серед яких знаходився і ветеран органів внутрішніх справ 95-річний Іван Ільчук пам’ятною Медаллю «70 років визволення України від німецько-фашистських загарбників».

Завершився мітинг покладанням квітів до Монументу Слави на честь загиблих у боях Великою Вітчизняної війни.

 

Агнеса Куртяк

Хустський МВ УМВС

Категорії: Особистості. Позначки: міліція. Коментарі Вимкнено до На Хустщині вшановано ветеранів

Вчителька, що виховує учнів піснею, душею та мистецтвом

03.10.2014 15:23

ол

Вчителька, що виховує учнів піснею, душею та мистецтвом

Справжній Вчитель – це не мудрець, сидячи біля якого якої мудріють інші. Це та людина, яка навчає вихованців самостійно бачити хороше в житті, а погане відсіювати, є безапеляційним прикладом незвичайних досягнень… Оксана Липчей, завідувачка відділу музично-теоретичних дисциплін Хустської школи мистецтв, є педагогом та музикантом за порухом серця та за волею Господньою, адже день від дня наполегливо та самовіддано веде за собою учнів у світ творчої фантазії і високого мистецтва.

Музика, що наповнює серце

Стати педагогом пані Оксані було «написано» на стежині долі, яка, мов вишитий рушник, була рясно скрашена народними мотивами. Адже співала дівчина змалечку, любила фольклор, мамині колискові. Батьки-педагоги навчили доньку відповідальності, працелюбності, старанності та вмінню не відступати перед поставленою метою. Тож кожен шкільний концерт проходив за участі юної вокалісти.

– Навчалась я спочатку в ЗОШ №4, потім продовжила здобувати знання у СШ №6, яка тоді називалась школою-комплекс з естетичним вихованням. Саме такою наша кузня наук залишилась донині, адже даємо путівку в життя творчим дітям, – розповідає вчителька. – Тож довелось бути учасницею різних ансамблів, хорових колективів, звикати до сцени. Моїми першими наставниками стали Володимир Лихачевський та Мар’яна Чаусова. Було цікаво, весело, іноді – нелегко… але пісню я любила понад усе завжди.

Згодом Оксана Липчей вступила на диригентсько-хорове відділення Ужгородського музичного училища  імені Дезидерія Задора, де їй допомагали самоутверджуватись такі відомі постаті на музичному небосхилі області, як Тамара Деяк та Еміл Сокач. А відтак – закінчила і Львівську музичну академію.

Учні – це порив до творчості

-У Хустській школі мистецтв працюю з 1996 року. Веду хор молодших класів, старших класів, викладаю музично-теоретичні дисципліни, очолюю вокальний ансамбль «Перлинка». Робота з дітьми допомагає зануритись у чарівний світ юнацьких мрій. Насправді, всі, хто викладає в школі, люблять свою справу. Інакше, не працювали б. Річ у тім, що тут кожен новий день різниться від попереднього, немає сірості, буденності, – каже пані Оксана. – А вихованці весь час спонукають до творчих пошуків та розкриття власного потенціалу…

Кажуть, що якщо вчитель поєднує любов до справи й до учня – він ідеальний педагог, справжній фанат своєї справи. Шкільні підопічні Оксани Липчей запевняють, що вона справедлива, щира, лагідна та вміє знаходити «ключики» до учнівських сердець. Вчителювання, вочевидь, у неї в генах, бо професійним девізом «музичної мами» є слова про те, що урок неодмінно мусить бути цікавим.

З теплою посмішкою й сама вчителька говорить про теперішніх та колишніх учнів, називає їхні імена, наче перераховує власних дітей.

-Моєю гордістю є Сергій Роман, який зараз співає в «Кантусі», Євгенія Липей, Катерина Альбрехт, Тімея Томищ, Ярослав Коцан… Загалом люблю всіх вихованців і кожна дитина для мене є особливою. Їхні труднощі – це мої труднощі, а їхні перемоги – це й мої перемоги. Разом ми – єдине ціле.

Сцена – як тоталізатор дитячих бажань

Звичайно, кожен творчий педагог прагне показати світові своїх учнів. Для вчителів, що працюють із обдарованими дітьми – це бажання інколи стає просто необхідністю, адже й самі школярі мріють прозвітувати перед широким загалом своїми талантами. Маленькі гарячі серця бажають битися в унісон із піснею… з великої сцени…

-Постійні фестивалі, конкурси, музичні поєдинки є нормою для нас із хористами та учасниками ансамблю «Перлинка». Де тільки не виступали… де тільки не перемагали… Це і «Бурштинове вино» у Рівному, й «Іван Попович збирає друзів» у Буштині, і «Олімп збирає друзів» у Греції, і маса обласних фестивалів, і концерти в Ужгороді, – ділиться думками завідувачка відділу музично-теоретичних дисциплін. – Вдячна директору школи Інні Чернянчук за допомогу у пошитті костюмів і для майже сотні дітей із хору, і для моїх «перлинок», у сприянні в технічному забезпеченні відділення. Загалом Інна Іванівна підтримує нас завжди, є надзвичайно людяною жінкою та прекрасним керівником.

Крім традиційних виступів Оксана Липчей організовує ще й звітні концерти, музичні тематичні лекції… Вона є не лише педагогом для вихованців, але й найкращим у світі другом, що вміє вислухати та зберегти таємницю. Слід зазначити, що робота пані Оксани ніколи не закінчується дзвоником з уроку. Те, що одержують учні в спілкуванні з нею, стає частиною їхньої особистості, бо ж виховує вчителька школярів не просто добрим словом, а піснею, душею, мистецтвом.

Марина Алдон

 

Категорії: Мистецтво і культура, Освіта, Особистості і Школа. Позначки: культура, мистецтво, освіта, особистості, творчість і школа. Коментарі Вимкнено до Вчителька, що виховує учнів піснею, душею та мистецтвом

«Дорога долі» Федора Буришина проторює шлях до сердець читачів

03.10.2014 15:17

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

«Дорога долі» Федора Буришина проторює шлях до сердець читачів

Життєва стежка кожного з нас веде… крізь гори та прірви долі… до вічності. Отже, хочеться залишити по собі слід для нащадків тут, на землі. Тож Федір Буришин, лікар за фахом та покликанням, вирішив спробувати себе у літературі. Нещодавно з-під його пера вийшла автобіографічна книга «Дорогою долі. Студений – Хуст».

Свою художню оповідь автор починає легендою про заснування рідного ненаселеного пункту – села Студений, що на Міжгарщині. Далі він подає розлогу історичну довідку про життя краян, міграцію, участь наших земляків у першій світовій війні, організацію товариства «Просвіта» у Хусті, створення Карпатської України тощо.

«Книжка цікава описами подій із життя кожного родича, знанням звичаїв, побуту горян. Автор  детально аналізує життєву долю кожного члена великого роду Буришинів. Відчувається його гордість за цих людей, які у нелегких життєвих випробуваннях завжди прагнули знань, займали в житті активну громадянську позицію, і куди б не закинула їх доля-ворожка, уміли пустити коріння і в будь-якій чужій землі не просто вижити, а стати повноправним господарем, творцем матеріальних і духовних благ. Не тільки на теренах України, але і в далекій Росії, в Сибіру, в Казахстані, в Білорусі, Чехії, Словаччині, Америці, Канаді є гілочки цього славного роду. Є серед них люди вчені, поважні, є прості трудівники найрізноманітніших професій, але найголовніше, що вони успадкували від своїх предків і передали нащадкам – це пам’ять про рідну землю, вміння дорожити чесними іменами людини, це християнське життя за заповідями Божими», – зазначила у передмові до видання заслужений вчитель України, голова Хустського міського товариства «Просвіта» імені Т.Г.Шевченка Христина Шкробинець.

Найбільшим болем Федора Михайловича досі залишається, описана окремим розділом сімейна трагедія – не реабілітоване ім’я невинно засудженого і закатованого у невідомих російських таборах далекої Півночі рідного батька.

З великою любов’ю згадує пан Федір і про дружину, яка народила й виростила разом з ним трьох чудових синів. У очах вірної супутниці чоловік знайшов материнське тепло, у її душі – ласку та добро, а в сумісному житті з Марією Василівною – справжнє щастя.

Велику увагу у книзі Ф. Буришин відводить власній професійній діяльності, лікарській практиці, колишнім пацієнтам, колегам, медицині загалом.

У епілозі, зокрема, він пише: «Лікар не має права заспокоюватись. Він повинен постійно вчитись, підвищувати рівень знань, удосконалюватись, освоювати нові методики лікування. За 30 років роботи я 10 разів поглиблював знання, переймав досвід передових центральних клінік, інститутів травматології й ортопедії Києва, Харкова, Запоріжжя, Львова. З великою вдячністю та повагою згадую своїх учителів, щирих друзів, частина з яких уже відійшла у вічність, інші – на заслуженому відпочинку або продовжують трудитися на різних посадах… Мені чотири рази доводилось побувати на операційному столі у ролі пацієнта, тому добре знаю ціну смерті. За роки лікарської практики й оперативної активності (на щастя) у мене не було жодного летального випадку на операційному столі… Із середини 70-х років я виконував хірургічні втручання на усіх сегментах опорно-рухового апарату. 20 років поспіль підтверджував вищу категорію травматолога-ортопеда…»

Особливо піднесено й цікаво описує Федір Михайлович події громадянського життя, власну просвітницьку діяльність у краї,  відчуття та емоції від танення пострадянської криги, народження України…

Звісно, якби книга писалась сьогодні, у ній був би новий розділ, пов’язаний із Єврореволюцією, учасником якої був автор, із подіями на Сході, із роздумами про анексію Криму тощо…

На жаль, доля послала пану Федору дуже багато випробувань, але разом з тим, чоловік отримав від Бога і велику силу, аби пережити їх. Наразі він, незважаючи на далеко не юнацький вік, дуже енергійний, активний, оптимістичний, сповнений планів, задумів та ідей. Життя, в якому не бракувало зла, жорстокості і несправедливості, не зробило черствим, не зламало Ф.М.Буришина. Він зумів зберегти у собі любов до людей, бути співчутливим і щирим.

Лікар запевняє, що  книга – це сповідь, звіт перед самим собою, бо коли завершив роботу над нею, ніби з душі впав важкий камінь, і він відчув себе легко, як після сповіді у церкві. Не побоявся  розкрити найпотаємніші родинні таємниці, не притаїв перед читачем нічого.

-Якби можна почати життя спочатку, я з готовністю пройшов би ту ж саму дорогу, змінив би хіба що дрібниці, вибрав би те ж саме – медицину, і розмірковував би знову над вічними поняттями про істину, розум, суспільство та майбутнє нашої держави, – стверджує пан Федір.

Марина Алдон

P.S. 14 жовтня у Хустському краєзнавчому музеї відбудеться презентація книги Федора Буришина «Дорогою долі. Студений – Хуст».

Категорії: Особистості. Позначки: особистості і творчість. Коментарі Вимкнено до «Дорога долі» Федора Буришина проторює шлях до сердець читачів

Творчий Всесвіт Яна Пашка

06.08.2014 16:50

P3240850

Творчий Всесвіт Яна Пашка

Завтра в Закарпатському музеї народної архітектури та побуту відкривається виставка одного з найнеординарніших митців-шестидесятників Закарпаття Яна Пашка. Художник відомий далеко за межами краю завдяки яскравому стилю на цікавому авторському підходу до живопису. Його роботи є в галереях та приватних колекціях Чехії, Словаччини, Угорщини, Росії, Польщі, Ізраїлю, США.

Дитинство у трьох державах

Ян Пашко народився 7 серпня 1934 року в місті чеському містечку Великі Поричі. У той час Закарпаття входило до складу Чехословаччини, а політична ситуація у світі була такою ж напруженою, як і зараз. Батько майбутнього митця Михайло загинув у Судетах, коли Яну було всього п’ять років. Невдовзі він з мамою переїхав до Мукачева. Та довго в місті над Латорицею сім’я не прожила. У пошуках кращої долі довелось знову змінювати адресу. На цей раз сім’я оселилась в Угорщині. Саме в місті Бічке юний мрійник із мистецьким хистом і закінчив перші три класи початкової школи.

P3240845-Влада тоді в Закарпатті мінялась, мов пориви вітру – сьогодні – чехи, завтра – угорські, – згадує пан Пашко. – Так же мінялась географія Європи… Передвоєнний стан, війна, вибухи, постріли… Призвичаїтись, безумовно, було нелегко. Звідусіль «віяло» нестабільністю», політичними переслідуваннями… Отож після приходу «совєтів» ми вирішили, що житимемо в Берегові. Там я і закінчив семирічку. Тож золота пора дитинства минула у трьох державах. Згадати є що, є над чим і порозмірковувати…

Від військового писаря – до митця

У 1949 році Ян Пашко вступив до Хустського профтехучилища на відділення червонодеревників. У вільні години брав пензлі та фарби і експериментував, бо знав, що його покликання – не робітнича професія, а творчість.

-У моїй родині ніхто не малював, професійних майстрів пензля, чи б пак взагалі поціновувачів живопису ніколи не було. Дати ази, чи то якісь основи мені могли тільки чужі люди, проте я твердо вирішив, що опаную малярство, буду митцем, – ділиться думками для «Карпатського об’єктива» сивочолий чоловік із люлькою в руці та юнацькими іскринками ентузіазму в очах.

Проте у свої сили Ян Михайлович ще не дуже вірив. Тож незабаром  вступив до Калінінградського військово-технічного училища. Там він вдосконалював творчі навики, оформляв кімнати відпочинку, їдальню, маршові майданчики, займався настінним живописом. І коли одного разу замполіт побачив його роботи, то був від них у такому захваті, що порадив студенту негайно покинути навчання в училищі і вступити до фахового вишу.

-У 19058 році я вступив до Ужгородського училища декоративно-прикладного мистецтва (сьогодні – коледж ім. А.Ерделі). Із-поміж однокурсників був найстаршим, тож деколи «виховував» товаришів, серед яких були і добре відомі у нашому краї Іван Маснюк, Петро Фелдеші, Ласло Гайду,  – розповідає митець. – З особливою теплотою згадую сьогодні уроки Федора Манайла. Маестро живопису прищеплював нам особливе відчуття кольору, простору, динаміки на полотні та потяг до вивчення етнографії.

Згодом Ян Пашко продовжив поглиблювати знання у Санкт-Петербурзі, в тодішній Ленінградській академії мистецтв, де освоював ази мистецтвознавства. Дипломна робота молодого дослідника — багатющий фактичний матеріал, який Ян збирав, мандруючи селами Хустщини впродовж кількох років. На сьогодні це одне з найґрунтовніших досліджень, де зафіксовано та проаналізовано вишивку, різьбу та кераміку Мараморощини.

Творчі пошуки філософа пензля

У студентські роки пан Пашко захопився творчістю Ван Гога, постаті далеко не пересічної на мистецькому небосхилі світу, складної ті суперечливої, але, однозначно, дуже талановитої. Проте в радянський час постімпресіонізм вважався забороненим, про творчість прихильників цієї течії навіть не говорилося вголос. У ті часи взагалі багатьох майстрів пензля звинувачували у формалізмі та космополітизмі. Однак Ян Пашко почав працювати саме в цьому напрямку. Не боявся бути відкинутим у найвищих художніх колах, не переймався тим, що його не зрозуміють пересічні поціновувачі живопису. Разом з тим, йому імпонували твори Дерена, Модільяні, Гогена, Тулуза-Лотрека, з доробком яких він, як правило, знайомився зі шпальт угорських та словацьких видань. Та в той же час Ян Михайлович не копіював творів улюблених авторів, розробляв власний авторський почерк.  В академії завзято студіював основи класичного рисунку та живопису, але на практиці вдало поєднував суворі мистецькі канони із закарпатським декоративізмом.

P3240846

Після отримання диплому художник вирішив не залишатись у російському мегаполісі, а повернутись додому, в рідний край, де лунала верховинська соната потічків, дороги навіювали запах дитинства і сиві Карпати, підпираючи небо, випромінювали найжиттєдайнішу енергію в світі.

У Закарпатті дихалось легше та спокійніше… Хоча оселився в Хусті, та активно працював і виставлявся у всій області, був учасником і пленерів, і симпозіумів, і оздоблював культурно-дозвіллєві, оздоровчі та торговельні об’єкти чи не в кожному куточку Срібної Землі.

У Художфонді працював разом із Юрієм та Наталією Герц, Ласло Гайду. Серед проектів, якими пишається дотепер, — герб та знак на в’їзді до Хуста, хрест на Красному Полі та проект краєзнавчого музею у місті над Тисою.

Невловимий співець прекрасного

Тематика робіт Яна Пашка різноманітна. Його твори експонувались на багатьох всеукраїнських та міжнародних виставках. Серед тем переважають історико-етнографічні та філософсько-релігійні, хоча є й чимало пейзажів, натюрмортів, портретів…

Серед найвідоміших полотен: «Вечір в горах» (1964), «На полонині Руна» (1965), «Скорбота» (1965), «Анночка» (1966), «Серпень» (1967), «Народні умільці» (1970), «Вид на Ісаакій» (1971), «Бухара» (1972), «Танок слов’ян» (1979), «Наш рідний край» (1980), «Північне сяйво» (1984), «Викрадення Європи» (1986), «Апофеоз» (1989), «Перевтілення» (1990), «Іван Хреститель» (1991) та інші.

Пан Пашко є не просто митцем. Він вважається одним із фундаторів народного творчого об’єднання художників та народних умільців «Митець Верховини», яке працює в Хусті вже більше, ніж 60 років. Крім того, він допоміг самоутвердитись багатьом юним майстрам пензля, та при тому є дуже скромною й абсолютно не публічною особистістю.

-Підходячи до певної ювілейної межі, люди звикли підбивати підсумки діяльності. Я не буду цього робити. Просто хочеться дивитись вперед і жити. – зауважує 80-річний художник. – Мені приємно, що залишив на землі слід і в дітях, і в роботах, маю чудових онуків, люблячу дружину Едіту, багатьох митців-послідовників. Це, гадаю, найважливіше.

Слід зазначити, що найкращою метафорою, яка б уособлювала основні людські й мистецькі чесноти Яна Пашка, до сьогодні залишається сковородівське: «Світ ловив мене, та не впіймав». Постійно змінюючись, він не втрачає ані творчої форми, ані особистого «секрету». Не ставлячи вже перед собою особливих завдань, не обертаючись у бік теорій чи ідеологій, Ян Михайлович продовжує пошук своїх живописно-пластичних кодів, відкриваючи в кожному дні безкінечність Всесвіту.

Марина Алдон

«Карпатський об’єктив»

 

 

Категорії: Мистецтво і культура, Особистості і У світі прекрасного. Позначки: культура і мистецтво. Коментарі Вимкнено до Творчий Всесвіт Яна Пашка

Чергову Перемогу Великої Вітчизняної війни зустрів легенда-міліції Іван Ільчук з Хустщини

08.05.2014 19:57

20140508_144455

Чергову Перемогу Великої Вітчизняної війни зустрів легенда-міліції Іван Ільчук з Хустщини

Сьогодні з радістю зустрічає велику Перемогу Великої Вітчизняної війни легенда міліції, ветеран – фронтовик та органів внутрішніх справ, полковник міліції у відставці Іван Якович Ільчук. Адже, спілкуючись з ветераном потай в думках ми наче проходимо бойові місця Слави. Під час розмови, Іван Якович постійно  згадує свою юність; молодість; війну; службу в органах внутрішніх справ та багато інших цікавих спогадів із свого життя…

Ільчук Іван Якович народився 2-го жовтня 1919 року в с.Самгородок, Самгородського району, Вінницької області в селянській сім’ї. З розповіді Івана Яковича було видно, що його життя  на мед схожим не було. Згадуючи про свою сім’ю у нього на очах появлялися сльози. Адже його мати Фьокла у 1933році залишилась вдовою з чотирма дітьми, бо 1933рік під час голодомору помер батько Яків. Закінчивши 6 класів початкової школи Іван був змушений піти працювати  у колгосп, щоб допомогти матері прогодувати сім’ю. У колгоспі він робив різні роботи, працював в конюшні та прицепчикоп. За роботу йому з матір’ю  давали пайок. Коли хлопцю виповнилось 20років, його призвали на службу у війська НКВС у 139-й окремий батальйон, дислокований на Кавказі у м.Пятигорськ. Звідти Івана Яковича направили у 230-й полк НКВС для виконання оперативно-бойових завдань.

Під час війни Івану Яковичу довелось брати участь у визволенні Ростова та інших міст і сіл Кавказу. За бойові дії та успіхи в бойових операціях на визволення Кавказу 230-й полк НКВС був нагороджений орденом Червоного Прапора і перейменований у Червонопрапорний полк. У цьому полку служив до кінця війни. У грудні 1946року демобілізувався і поїхав за направленням у м. Хуст, Закарпатської області.

Розпочалась службова стежка на Закарпатті Івана Яковича з  Хустського райвідділу міліції в далекому 1946році. В дружньому колективі Іван Якович присвоївся швидко. Адже саме між колегами він знайшов друзів, та завоював авторитет  серед населення. Свій трудовий шлях він розпочав  міліціонером з охорони громадського порядку, а з 1949року – дільничним уповноваженим. Керівництво Хустського міськвідділу міліції молодого міліціонера направили обслуговувати такі села, як: Кошельово, Липчу, Л.Поляну. Іван Якович, згадує, що під час будівництва ГЕСу в с.Н.Бистрий, його було направлено старшим по ОГП, після закінчення будівництва гідроелектростанції він повернувся на свою улюблену дільницю.

Іван Якович в молодому віці, був гарним , струнким і кремезним хлопцем. Коли проходив селом у формі, то дівчата аж мліли від одного його погляду. І мабуть кожна дівчина мріяла стати його дружиною. Але доля йому подарувала гарну, скромну  дівчину на імя Ганна. Саме чим причарувала дівчина, а тепер його дружина секрету не розкриває. Дівчина працювала в колгоспі. Іван Якович маючи до неї серйозні наміри, написав рапорт в якому вказав, що хоче одружитися, і керівництво ОВС одобрило вибір хлопця. Щасливі молодята одружилися, виростили двох синів Василя та Юрія, та пройшли майже чи не все життя разом. Один із синів помер, а інший живе в Іркутську. Бог подарував їм 4-х онуків та трьох правнуків.

Після закінчення Львівської середньої спеціальної школи міліції Івана Яковича перевели на роботу в Тячівський РВ., закріпивши за ним селище Дубове з населенням 9000чоловік, а також обслуговував такі села, як: Добрянське, Бедевля, Вільхівці та інші. Собі в допомогу підібрав близько 50чоловік  народних дружинників, які допомагали охороняти громадський порядок, забезпечувати охорону кооперативного, колгоспного добра. Під час служби в міліції йому частенько доводилось порушувати кримінальні справи проти хуліганів та злочинців. За 12 років роботи Іван Якович неодноразово виходив переможцем у соціалістичному змаганні за звання дільниці зразкового порядку. 

У 1973 році Ільчук пішов на заслужений відпочинок у званні капітана міліції. Його загальний стаж служби в армії та ОВС становить 34 роки, 24 з яких – на посаді дільничного інспектора міліції. За подвиги у Великій Вітчизняній війні та сумлінну службу в ОВС Іван Якович Ільчук нагороджений орденами Червоної Зірки, Вітчизняної війни ІІ ступеня, Богдана Хмельницького ІІІ ступеня нагрудними знаками та медалями; понад 30 разів заохочувався наказами міністра МВС, начальниками УМВС та ГУ МВС, начальниками Хустського та Тячівського райвідділів, одержував почесні грамоти, подарунки, грошові премії та численні подяки. У 2005 році до 60-ї річниці перемоги у Великій Вітчизняній війні –  отримав звання полковника міліції у відставці.

У свої 94роки, Іван Якович почуває себе добре, хоча трохи здоров’я його вже починає підводити. Неодноразово його можна побачити у Хусті, з повними сумками продуктів. Молоді працівники міліції з радістю та з захопленням слухають про його службу в міліції, адже він розповідає багато цікавого про своє життя-буття та різні пригоди.

Ніколи не забуває про ветерана і керівництво міськвідділу , яким гордиться. Адже не кожний начальник міліції сьогодні може похвалитися ветераном – довгожителем. Кожне свято керівництво хустської міліції відвідує Івана Яковича. Завжди фіглярний та усміхнений ветеран разом із дружиною зустрічають гостей на своєму порозі.

Начальник міліції Василь Турдай відмітив, що сьогодні сучасні правоохоронці виховані на подвигах ветеранів, які одразу після перемоги над фашизмом продовжили свою незриму війну з криміналом. Завдяки колишнім фронтовикам післявоєнна країна була очищена від бандитів і мародерів, які тероризували робочий люд. Недарма старші міліціонери-наставники завжди ставили у приклад ветеранів-фронтовиків, виховували на їх прикладах молодих спеціалістів, ставили їх за взірець професіоналізму і самовідданості.     

Агнеса Куртяк,

Хустський МВ УМВС

Категорії: Особистості. Позначки: міліція і особистості. Коментарі Вимкнено до Чергову Перемогу Великої Вітчизняної війни зустрів легенда-міліції Іван Ільчук з Хустщини

Карпатський знахар, цілитель та краєзнавець

08.04.2014 16:28

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

Карпатський знахар, цілитель та краєзнавець

Йосипа Панцю, доброго травника-цілителя, якого в будь-яку пору року можна знайти поблизу Хуста на узбережжі Тиси знають не тільки в Закарпатті. Серед пацієнтів, яких він відпоює чудодійним зіллям є і депутати Верховної Ради, і міністри, і керівники великих українських підприємств. За здоров’ям до Йосипа Івановича приходять навіть медики. Після виходу на пенсію, народний лікар оселився у невеликому будиночку за містом, де й проводить спа-процедури,  лікує, заготовляє трави, читає…

Зі священика – в педагоги

Усе життя Й.І.Панця провів у гармонії з довкіллям. До 60 років вчителював, навчав дітей фізкультури у Хустській ЗОШ №4 та водив у походи.

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

— В молодості я вчився в духовній семінарії в Будапешті, та коли прийшла радянська влада, все змінилося, тож стати духовним пастирем не зміг, довелось перекваліфіковуватися. Подався у наставники молоді,  – згадує енергійний та веселий дідусь. – Але не жалкую, бо зміг принести своїм учням чимало користі. Крім уроків ми вчилися спілкуватися з навколишнім світом, відчувати біоенергетику та пульс природи. Я любив водити дітей у ліс. Учні допомагали мені збирати лікарські рослини, слухали легенди та розповіді про визначні куточки нашого краю.

До речі, Йосип Панця – відомий у Закарпатті краєзнавець. Його перу належить чимало дослідницьких праць, які сміливо можна назвати науковими дисертаціями. Його фундаментальні роботи багаті на історичні, етнографічні, культурологічні, геологічні та біологічні відомості. Він навіть є володарем міжнародної премії «Віжи-3000».

Під час нашої розмови я помітила на столі дідуся кілька угорських, чеських та болгарських книг, насичених латинськими термінами. Як виявилось, цілитель-травник вільно володіє багатьма мовами, має за плечима колосальний багаж знань та може розмовляти на будь-яку тему годинами…

Знання – від бабусі знахарки

— Моя бабуся добре зналася на травах, – ділиться співрозмовник. – Вона передала мені не тільки знання, але й розуміння природи. Разом з нею я пізнавав рослинний лікарський світ, ми вдвох аналізували можливості, рецептуру, тактику, розширювали і поглиблювали власні знання та практичний досвід. Згодом почав зцілювати інших і сам. Справа в тому, що сучасна медицина може впливати на перебіг недуги,  проте вона лікує хворобу, а не шукає причину її виникнення. Як можна латати стіни будинку, у якого розсипається фундамент?

OLYMPUS DIGITAL CAMERA— За своє життя я з’їв 10 таблеток. – усміхається Йосип Іванович. – У лікарні був усього двічі. Востаннє, коли поранив руку склом, а вперше, коли мені вирізали апендикс. Тоді, вже через чотири дні, я втік із оздоровниці і сам собі зняв шви. На мені все заживає, як на собаці…

Цікаво, що одного разу хустський знахар побував на львівському медичному форумі. Але там він вступив у дискусію із одним дипломованим ескулапом щодо неефективності методів його лікування. Суперечка була довгою і запеклою, але врешті-решт народний цілитель переконав медика у своїй правоті. Проте з того часу участь у подібних заходах приймати не хоче.

Чудо-зілля від похмілля

 Під час нашої дружньої бесіди Йосип Панця заварює запашний трав’яний чай. Пригощає… При цьому димить цигаркою… Дивуюся,  який міцний горішок цей диво-дід! Як добре зберігся! Скільки в ньому молодечого запалу!

— Чимало людей приїжджають до мене з цілим букетом недугів. У когось – шлункові хвороби, у когось – проблеми з кишківником, когось непокоїть печінка, а когось – чоловіче здоров’я. Для сильної половини у мене є свої, особливі рецепти, перевірені часом та дуже дієві, – твердо запевняє Й.І.Панця. – Зазвичай, фізичні хвороби – це  наслідок нинішньої неякісної їжі, постійних стресів і невпорядкованого життя… Бували випадки, коли до мене приходили з раком шкіри, безпліддям, кровотечами. Слава Богу, кожного вдалося зцілити. Неодноразово також доводилося «промивати кров» тим, хто страждав від похмілля. Декого, зізнаюсь, «відкачати» було нелегко…

До речі, в будиночку тисянського знахаря багато різних трав, листочків, гілочок, корінців, кори дерев… маса різного добра, яке він уміло поєднує у цілющі суміші. OLYMPUS DIGITAL CAMERA

— Дехто вважає, що фітотерапія абсолютно безпечна, – дивується пан Йосип. – Проте невміле використання трав може призвести до дуже невтішних наслідків. Потрібно знати коли зірвати будь-яку рослину, коли сушити, коли вживати. Мої засоби лікування – це своєрідна наука.

За все в житті Й.І.Панця завдячує Богові, в тому числі, за випробування долі і запевняє, що Господь – єдиний, від кого він боїться. Саме Творцю дякує й за прожиті роки. А, до речі, цими днями Йосипу Івановичу виповнилося прекрасних 85 років. Тож бажаємо ювіляру міцного здоров’я, бадьорості, подальшого оптимізму та многая і благая літ.

Марина Алдон

Категорії: Медицина і Особистості. 2 Коментарі до Карпатський знахар, цілитель та краєзнавець

Наша землячка потрапила до Вікіпедії

11.02.2014 19:45

wikipedia1

Наша землячка потрапила до Вікіпедії

80-річна Таміла Висіцька по-юнацькому тендітна, енергійна, часто забігає до редакції нашої газети, шукає у підшивках матеріали, в архівах документи і працює, пише, видає все нові й нові перли… Цю дивовижну хустянку знаю давно, в першу чергу завдяки її мудрій та неординарній доньці – Інессі Чернянчук (директор Хустської СШ І-ІІІ ст.. №6 та школи мистецтв), і завжди дивуюся – скільки у неї творчих планів, ідей, завзяття, ентузіазму… Та яким було моя здивування, коли знайшла відомості про нашу землячку в найпопулярнішому інтернет-ресурсі – Вікіпедії. Небагато закарпатців можуть похизуватися тим, що про них є згадка у всесвітній вільній енциклопедії. 

(більше…)

Категорії: Мистецтво і культура і Особистості. Позначки: особистості і творчість. Коментарі Вимкнено до Наша землячка потрапила до Вікіпедії

Імперія танцю Ірини Гнепи

11.02.2014 19:25

Імперія танцю Ірини Гнепи

p2100449-707x1024

Мистецтво танцю нікого не залишає байдужим, воно притягує і зачаровує неповторністю, багатогранністю, красою, залишаючи після себе шлейф емоцій і пристрасті… Танець відкриває нові можливості, стимулює до вдосконалення і надає впевненості в собі. Ніколи не пізно почати танцювати, головне — робити це із задоволенням.

Слід зазначити, що заняття хореографією дозволяють дитині всебічно гармонійно розвиватися, приносять користь для здоров’я — фізичні навантаження, пластика, гнучкість, красива постава. Великий плюс бальних та народних танців — виховання правильних взаємин між дівчинкою і хлопчиком, а в подальшому між чоловіком і жінкою, хороших манер і ставлення одне до одного. Хореографія  розвиває людину як особистість, додають впевненості, навчає проявляти себе і досягати поставлених цілей.

(більше…)

Категорії: Мистецтво і культура і Особистості. Позначки: особистості, танці і творчість. Коментарі Вимкнено до Імперія танцю Ірини Гнепи