Куди ведуть підземні ходи Хустського замку?

Підземні лабіринти у давнину – були невід’ємним атрибутом структури будь-якої фортифікаційної споруди. В умовах постійних воєнних конфліктів укриття під поверхнею землі давали можливість власникам угідь, феодалам, князям сховатись і вийти живити з ворожого оточення. Мав свої таємні ходи і колись величний Хустський замок. На 170-метровому узвишші, між заростей та чагарників, каменів і руїн, спробували відшукати їх і ми.

Від нападів ворогів краяни ховалися в церкві

Відомо, що в давнину Хустський замок складався з двох дворів: верхнього та нижнього. Фортецю також було оточено трьома кам’яними брамами, кожна з яких укріплювалась двома баштами. Зі східного боку мури твердині підсилювалися трикутною баштою, а з півночі та заходу — бастіонами. На території середньовічної споруди, як свідчать історичні документи, був також колодязь, глибиною 160 метрів. Та найцікавіше, що під замком на стрімкій горі існувала ціла мережа підземних ходів. На жаль, відомо про них небагато… кажуть, що було їх усього сім, за числом днів у тижні…
Єдиний стратегічний лабіринт, у існуванні якого можна переконатись навіть сьогодні вів від однієї з кімнат фортеці до найстарішої кам’яної церкви Хуста – Єлизаветинського костелу, пам’ятки оборонного типу ХІІІ століття. Навіть зараз у підлозі на території святині є люк, що слугує дверима у підземелля. Правда, сам лабіринт місцями засипаний і ніхто не ризикує спуститись у нього. Згідно деяких документальних джерел, саме за стінами костелу місцеві мешканці ховалися від нападників під час монголо-татарської навали 1241-1242 років. Сюди ж могли спуститись із фортеці володарі замку. За народними переказами, костел служив краянам спасінням і під час весняно-осінніх повеней, оскільки розташований на узвишші. Проте чи могли хустяни добратись до церкви підземеллями під час розливу річок – невідомо.

Таємна дорога до Королівського замку

Наразі спростувати чи довести припущення про те, що Хустський замок з’єднувався із Королівським не тільки наземними, але й підземними шляхами – важко.
Проте, згідно легенди, коли до міста над Тисою приїхав воєвода Хуст, він звелів краянам насипати гору і побудувати на її вершині кам’яну фортецю. Крім того, поміщик ввів панщину, тож людям доводилось працювати на будівництві. Важко було краянам, багато хто помирав від голоду й непосильної праці. Коли ж над околицями населеного пункту піднісся могутній архітектурний комплекс, пан наказав вирити підземний хід, аби сполучити власні володіння із цитаделлю у Королеві, на випадок ворожого вторгнення. Дев’ять років копали краяни підземну магістраль і коли, нарешті, завершили, воєвода поселився у фортеці. Назвав він місто Хустом, а ріки, що протікають неподалік – Тисою, Рікою і Хустецем – на честь власних дітей.

Внутрішні магістралі твердині

Були у фортифікаційній споруді й інші ходи, про які можемо дізнатись із різних друкованих видань. Зокрема, в «Українській радянській енциклопедії» (За ред. М. Бажана) йдеться, що: «До замку із заходу, від річки Хустеця, вела серпантинна дорога. На півдорозі до фортеці, де на південній частині гори починався крутий схил, стояв сторожовий будинок, руїни якого помітні і зараз. Тут знаходилася сторожа. З цього будинку до замку вів підземний коридор. Таким чином, замок був з’єднаний таємним ходом із сторожовим пунктом». Отже, між частинами замку теж були лабіринти.
Зі слів старожилів, колись у районі амфітеатру було невелике кругле підземелля, що вело на вершину гори. Сміливі парубки з ліхтариками навіть на канатах спускалися у котлован. Як не прикро, сьогодні вхід у підземелля завалився. Знайти його важко… проте можна.
Отже, як мінімум два ходи за межі Замкової гори не «виходили», тому, вірогідно, слугували для прикриття внутрішніх інтриг мешканців фортеці, або ж для попередження комендатури про якусь небезпеку.

Підводні чи підземні бункери?

Ще про два потаємні лабіринти, що вели до річок – один – до Ріки, інший – до Тиси, можна прочитати у виданні «Історія міст і сіл Української РСР. Закарпатська область». Скоріш за все, прокладалися вони для того, аби в період засухи можна було швидше добратися до водних артерій, як воєводі, так і його слугам, адже замковий колодязь міг пересихати.
А от найдовший, сьомий лабіринт, закінчувався аж у іншій державі – тодішній Трансільванії (сучасній Румунії). Найімовірніше, що торували цю магістраль останньою, у період, коли частина Закарпаття належала династії Драгів (XIV ст.).
Слід зазначити, що підземний Хуст таїть у собі досі багато секретів, які неодмінно слід розкривати. Прикро, що стіни величної твердині з кожним роком руйнуються все більше, а вони є німими свідками багатьох історичних подій і нагадують сучасникам про героїчне минуле славних пращурів.
До речі, незважаючи на активні пошуки, знайти на Замковій горі жоден із лабіринтів так і не вдалося…

Марина АЛДОН