Бізнес на жалості

Фото Яни Величканич

Фото Яни Величканич

Бізнес на жалості

Милостиня… Давати чи не давати, коли до тебе тягнеться рука жебрака? Деколи і в тебе в кишені вітер гуляє, та все ж даси гроші обідраному зустрічному з жалісливими очима. Чомусь кожного разу спадають на думку слова з Біблії: «Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть…»

Старцювання – бізнес чи засіб виживаня?

У той час, коли одні просто «лізуть із жиру» від надміру коштів, інші знаходяться на межі… Мізерні зарплати, пенсії, дорогі ліки, космічні ціни на операції, якщо не дай Бог хтось із родини серйозно занедужав… Тож як вижити, щоб не поринути на соціальне дно?  Хтось їде на заробітки за кордон, а хтось просто виходить на вулицю із простягнутою рукою… І часто ці люди не просто лінькуваті «бездарі», а ті, хто втратив надію… Зізнаюся, серед жебраків я зустрічала справді талановитих особистостей, самородків із народу, які «душею» грають на народних інструментах, дзвінкоголосо співають, імпровізують віршами, але не мають місця під сонцем у вирі жорстоких буднів…

Взагалі, жебрацтво, як спосіб існування, відоме з найдавніших часів. На жаль, сьогодні воно процвітає. Світ прохачів не такий, як здається на перший погляд. Під його іноді занадто неприхованим брудом нерідко ховається справжня заможність. Між тихими, на перший погляд немічними літніми людьми, які просять на крихту хліба, весь час відбувається жорстка конкуренція, а іноді й криваві сутички. У царині жебрацтва весь час удосконалюються старі та з’являються нові методи й технології виманювання у довірливих громадян грошей. Багато жебраків, що працюють поодинці, не витримують конкуренції, і їм доводиться залишати справу. Звичайно, така прибуткова справа як жебрацтво не може існувати без своїх покровителів – „сильних світу цього”.

Тож чи дійсно серед злиденних не залишилося тих, хто насправді потребує допомоги? Кому вигідно, щоб жебрацтво продовжувало існувати?

Діти-жебраки

Останнім часом засоби масової інформації все частіше повторюють і попереджають: жебрацтво стало не просто соціальним явищем. Це «повноцінна» професія зі стабільним окладом, обідньою перервою, вихідними, своєю ієрархією і просуванням службовою драбиною. Про прохачів та їхню мафію існує безліч історій та легенд.

Багато хто з нас не раз звертав увагу на молодих жінок, які сидять на тротуарах із малолітніми дітьми на руках і нарікають на свою долю. Немовлята, що їх і в спеку, і в холод «матері» виносять на вулицю жебракувати, у кожного викликають співчуття. Але чомусь діти увесь час мовчать і сплять . Дивно, правда? Справа в тому, що щоб дитина не заважала «роботі», її підпоюють снодійним або алкоголем.

Прохачів шкільного віку теж вистачає в місті над Тисою. Дехто із них не знає ні читати, ні писати, але вміє порахувати зароблені гривні. Хоча, зазвичай, увечері «виручку» відбирають батьки, а малюки залишаються ні з чим. Трапляється й таке, що горе-матусі пропивають гроші, а дитину відправляють спати голодною… Для них збирання милостині – бізнес, а дитина – тільки інструмент «збагачення». На жаль, маленькі прохачі за цим нелегким і брутальним заняттям втрачають найдорожчі роки дитинства, вчаться не просто обманювати перехожих, а виживати… і на вулиці, і в родині…

Інтернет-лохотрон

З розвитком телекомунікації став популярним ще один вид видурювання грошей – віртуальне жебракування. Під виглядом хворих дітей, «ділки» навіть у мережі  умудряються видурити чималу суму від довірливих користувачів Інтернету.

Наївно думати, ніби жертвами шахраїв стають тільки малограмотні люди. Серед тих, хто попався на приманку лохотронщиків, все частіше виявляються освічені і навіть інтелігентні люди. Це пов’язано з тим, що навіть юридичної підкованості часто буває недостатньо для того, щоб убезпечити себе і свої гроші, адже кожного дня з’являються нові способи з відбирання грошей у чесних, але дуже довірливих громадян. Ну хто не пошкодує немічну дитину з трубками в грудях і не відправить на рахунок бодай копійчину. Та, на жаль, часто шахраї використовують світлини зовсім незнайомих людей, які знаходять на офіційних благодійних фондах, а під ними пишуть власні зворушливі тексти, вигадують власні історії і вписують свої ж банківські реквізити…
Потім цю інформацію розповсюджують на сайтах гуманітарної допомоги, в соціальних мережах, на різних форумах… Прикро, та зазвичай ті, хто справді потребує фінансової підтримки страждає із-за подібних аферистів…

До речі…

Заробітки жебраків практично в чотири рази вищі за середню зарплату. Так, при 8-годинному «робочому дні» за місяць можна випросити до 10 тисяч гривень, тоді як середня заробітна плата в державі становить усього 2,700 грн.

І все ж, чи варто атрофувати почуття, природно закладені в нашій підсвідомості, вважаючи кожного, хто просить гроші шахраєм? Гадаю, що ні… ізгоями суспільства не народжуються, такими робить декого з нас саме життя…  

Марина Штефуца.

 

Найбільша штучна водойма на Закарпатті потопає у смітті

Найбільша штучна водойма на Закарпатті потопає у смітті 

Вільшанське водосховище тоне в сміттіВільшанське водосховище заполонив пластик. Весь непотріб, який кидають люди в Тереблю,  збирається у водоймі, саме через це Теребле-Ріцька гідроелектростанція  втрачає потужності.

Вільшанське водосховище – штучна водойма, якій уже понад півстоліття. Створили  закарпатське море в часи будівництва Теребле-Ріцької ГЕС. Цей гідротехнічний об’єкт  народився завдяки унікальним природним умовам району: дві річки Теребля і Ріка розташовані майже паралельно, але на різних за висотою рівнях. Відтак, цю природну особливість використали, аби отримувати енергію.

Як зазначив директор ГЕС Олег Ігнатко, протяжність водосховища – 163 га, довжина 5 км. 500 м, ширина – майже 700 м, запас води – 18 млн. куб. метрів при максимальному розливі. Наразі запас води складає орієнтовно 18 млн. кубометрів. Потужність станції – 27 мегават.  На об’єкті встановлено три гідранти, по 9 мегават кожен. Дамба, висотою 45 та довжиною майже 300 метрів утримує тисячі тонн води. Та окрім води, бетонна гребля затримує і цілі купи сміття.

-На жаль, у селі немає жодного офіційного сміттєзвалища, тож краяни скидають побутові відходи або на узбережжя, або прямо у річку. В результаті, рівень води піднімається і сміття опиняється прямо у водосховищі, – зауважив Олег Іванович.

Наскільки негативно засмічення пластиком може позначитись на роботі  гідроелектростанції, говорити не доводиться. Адже сміття, окрім того, що захаращує дно водосховища, забиває і решітку водоприймача, через яку вода потрапляє на гідроагрегати, відтак втрачаються потужності станції. Збирають сміття з решітки за допомогою спеціальної машини. Для того, аби очистити штучне озеро від непотребу,  доводиться і залучати фірми-підрядники, власними силами зібрати все сміття не вдається. За останні три  роки, каже начальник Теребле-Ріцької ГЕС звідси вивезли більше 10 тисяч мішків з пластиком. Як правило, велику кількість сміття приносить течія під час підняття рівня води. Щороку збирати пластик – не вихід з ситуації. Для того, аби проблему вирішити раз і назавжди,  до питання потрібно підійти більш глобально: по- перше, проводити відповідну роботу з населенням, по-друге,  вирішити проблему з утилізацією сміття в гірських районах Закарпаття. Окрім того, що Вільшанське водосховище  має стратегічне значення,  найбільше штучне озеро краю  приваблює багатьох  туристів. Та сміття, яке тут збирається,  не надто тішить око мандрівників. Тож якщо ситуація найближчим часом не  зміниться, закарпатське море ризикує перетворитись на пластикову водойму.

 

«Переправа, переправа, берег лівий, берег правий»

«Переправа, переправа, берег лівий, берег правий»,

або повітряні корита Нижнього Бистрого

переправаСело Нижній Бистрий може похвалитися тим, що воно – одне з найдовших у краї: тільки берегами Ріки розтягнулося кілометрів на 8, та й по потічку Широкий полізло вгору десь на 12.  А ще тут є кам’яна церква, яку почали зводити в 1812-му, єдина в світі ГЕС, що використовує потенціал одразу двох річок, , діючий водяний млин, а головне – чудові краєвиди, які найбільше приваблюють туристів. Але у час технічного прогресу найбільший екстрим у гостей населеного пункту викладає саме «адреналінова» переправа.

Гірська Ріка ділить Нижній Бистрий на дві частини, щоб не долати кілометри до найближчого мосту, місцеві жителі розв’язали проблему — звели три повітряні переправи. Одну з них, що на початку села, добре видно з траси. Натягнутий через річку товстелезний трос у тримують два металеві стояки. Посередині, ледь не над самісінькою водою, на металевому ланцюгу висить велика дошка. До переправи поспішає чоловік. Він сідає на дошку, береться за металевий трос і, перебираючи руками, переправляється через ріку.

(більше…)

Криза шлюбу та екзотичні імена хустян

Криза шлюбу та екзотичні імена хустян

d57a7f1d7a63ab1dc886999489a4b828

У січні, як правило, прийнято підбивати підсумки минулого року, аналізувати зроблене, досягнуте, вибирати життєві орієнтири на прийдешній день. Але, як кажуть, не хлібом єдиним  живуть наші краяни…. Вони одружуються,розлучаються, народжують дітей….

Протягом 2013 року Хустським РАЦСом було укладено 881шлюб. Здається, нормальна середньостатистична цифра, як для такого невеликого регіону, яке наш. Однак насторожує не інше. Нонсенсом є те, що на 338 одружень припадає 303 розлучення (виконайте просту математичну дію віднімання і у вас вийдерізниця – 35). Тобто, практично кожна друга сім’я руйнується. – зазначила начальник відділу РДАЦСу Хустського райвідділу юстиції О.В.Росоха. – І це попри те, що традиційно на теренах України найміцнішими шлюби вважаються саме в Закарпатській області.

Найчастіше розпадаються молоді сімейні пари. Якщо подивитися статистику, то пік розлучень припадає на перші роки подружнього життя: від 3-х місяців до трьох років. Наступні кризи – п’ять та десять років.  Саме в цей період виникає нерозуміння між чоловіком і жінкою, недовіра, фінансові труднощі. У результаті, сімейні пари не знаходять нічого кращого, ніж офіційно розірвати шлюб. Хоча трапляється, що розривають стосунки і люди у віці за 60 років.

Звісно, полюбляють наші дівчата одружуватись й із іноземцями – найчастіше з громадянами Росії та Чехії . Торік Хустським РАЦСом було укладено 18 таких шлюбів. «Найекзотичнішим» нареченим виявився житель Китаю.

-Однак не все у нас погано, – зауважує Оксана Василівна. – Попри все, народжуваність у нашому краї зростає і торік на світ з’явилося  1886 немовлят.  Наймолодшим двом мамам щойно виповнилось 14 років, найстаршим (теж двом) – 43. А найбагатодітнішою виявилась хустинка, яка зареєструвала 13-го малюка, народженого у 2013 році.

Серед  традиційних імен найпопулярнішими були Денис, Софія та Дарина. Звісно, ім’я – це своєрідний оберіг, супутник життя людини, це носій національних традицій та неповторності особистості. Підібрати ім’я новонародженому малюку – справа непроста. Та які тільки імена для своїх діток не вигадують батьки, аби вони завжди були в центрі уваги та вирізнялись з-поміж інших.

-Найрідкісніші імена, записані в свідоцтвах про народження у минулому році – Аполлінарія, Сінтія, Злата,  Ріта, Онобелло.  Дехто називає діток навіть подвійними іменами, наприклад, Катерина-Петра, Жофія-Анабель – поділилася О.В.Росоха.- Часом батьки вимагають вписати у метрику ймення в тому варіанті, в якому воно звучить і пишеться в російській мові: Філіп, Деніс, Анна, Крістіна.

Цікаво, що наразі багато хто з батьків підбирає ім’я для немовляти  не тільки в Інтернеті, де  можна знайти все, але навіть називає своє чадо на честь героїв певних серіалів. Зокрема, популярні торік турецькі фільми «Золотий вік. Роксолана»,  та «Любов і покарання» настільки захопили мешканців нашого району, що дві родини назвали донечок Ясмін та Гюрем. Іноді, правда, трапляється, що вже дорослі чоловіки та жінки змінюють паспорті імена та прізвища на інші, більш притаманні нашому регіонові. Зокрема, торік зареєстровано 89 випадків зміни імені.

Звичайно, ім’я – річ сугубо індивідуальна. Воно характеризує людину, як особистість, тож перед тим, як називати доньку чи сина якимось неординарним йменням, батькам варто подумати над тим, як на нього реагуватимуть оточуючі, чи не дражнитимуть дитину в школі однолітки. Екзотика екзотикою, але ми ж живемо на Україні, де достатньо своїх «рідних» прекрасних імен.

Марина Штефуца.

Пенсії чи засіб для виживання?

Пенсії чи засіб для виживання?

пенсіяНе жити, а виживати вчаться наші пенсіонери, виходячи на свій заслужений відпочинок. Більшість із них, навіть маючи за плечима десятки років робочого стажу, приречені на злидні. В той час, коли політики заявляють про суттєве підвищення пенсій за три останні роки, 80 відсотків літніх людей отримують пенсію, нижчу за прожитковий мінімум. Отож бери, бабусю, свою мінімальну пенсію (з нового року вона зросла аж до 949 грн.!) і ні в чому собі не відмовляй…

Нещодавно в рейтингу, розробленому за підтримки Фонду ООН у сфері народонаселення та складеному вперше у світі для вимірювання якості життя й добробуту людей похилого віку, Україна посіла 66-те місце, одразу за Південною Африкою. Перші три сходинки розділили Швеція, Норвегія та Німеччина. Мало хто знає, що Україна – єдина країна в Європі, де розмір пенсії залежить від того, ким працював громадянин. За офіційними даними, пенсія народного депутата становить щонайменше 15 тисяч гривень, а іншого боку – мати-героїня, яка привела на світ 10 наступників отримує приблизно 1600 гривень ( і це з усіма надбавками за так звані «заслуги перед державою»).

Пенсійна реформа чи пенсійна пастка?

Якщо врахувати рівень безробіття в нашій країні, згадати про позахмарну кількість українців, які працюють за кордоном, а також зарплати у конвертах, які вже стали для нас буденним явищем, не дивно, що на одного працюючого українця припадає один пенсіонер. Звісно, виходить, що в держказні грошей на пенсіонерів не вистачає… Зрештою, у 2011 році чинності набуває пенсійна реформа, згідно з якою жінки виходять на пенсію не в 55 років, а в 60, а чоловіки-держслужбовці – у 62. Крім того, мінімальну пенсію можуть отримувати тільки ті, хто має не менше 35 років страхового стажу для чоловіків та 30 – для жінок. Ураховуючи середню тривалість життя в нашій країні, виходить, що українці приречені працювати майже до останніх днів свого життя. Більше того, з 2014 року працює друга платформа пенсійного забезпечення. Окрім 33% єдиного пенсійного внеску, держава повинна стягувати з кожного працівника на особисті рахунки недержавних пенсійних фондів ще плюс 7% окладу. Виникає риторичне запитання, чи повернуться колись нам же ці кошти у вигляді надбавки до пенсійної виплати?

Пенсійні злидні

Не можу забути картину, яку побачила перед Різдвом у м’ясній крамниці. Одні покупці, не торгуючись, бо знають, що ціну на м’ясо в нас традиційно перед святами торговці наганяють до небачених висот, брали стейки, вирізки, куски м’якоті для запікання шинки. А старенька пенсіонерка просила вибрати не такі жилаві шматочки м’ясних зрізів, щоб зробити з них пару котлет. Не до шинки їй, хоча запах свіжовипеченого в духовці м’яса перед Різдвом вона не забула змолоду, бо було за що його купити. «Тепер живу одна. Чоловіка поховала три роки тому, а дітей Господь не послав, – ніяково зізналася старенька. – Свято йде, а відсвяткувати його, як колись, не дозволяють фінанси. А хочеться, щоб було, як у людей».

Ці останні слова пенсіонерки запали в душу. А як у людей? Нині все прозоро. По телевізору показують світське життя відомих у країні артистів, бізнесменів і депутатів. Вони можуть собі дозволити все… А вона?

16 гривень для пенсіонера

На сьогодні на в Хусті та районі налічується більше тридцяти тисяч пенсіонерів. Згідно зі звітом обласного управління Пенсійного фонду, за 9 місяців минулого року середній розмір пенсій у краї збільшився аж на 16 гривень 21 копійку і становив 1226 гривень. Мінімальну пенсію отримують 1264 краян. Але, хто, скажімо, має вже не 949, а 1000, чи 1200 грн., під цю категорію не підпадає. Отже практично 70% краян живуть  на мінімальну пенсію. Якщо проаналізувати питання пенсійного забезпечення, то можна дійти висновку, що люди похилого віку виживають, а не живуть. Не будемо порівнювати пенсіонера в Україні та в будь-якій іншій європейській державі, у цьому немає сенсу. Рахуючи злиденні копійки, про подорожі, як там, “за бугром“, годі і мріяти, тут би якось вижити, заплатити за комунальні послуги, купити їжу і ліки…

Не дарма кажуть, що старість – не радість… але ж колись вона постукає у двері кожного.

Марина Штефуца.

Одіссея по-хустськи, або «особливості закарпатського заробітчанства»

Одіссея по-хустськи, або  «особливості закарпатського заробітчанства»

заробітчани

Згідно статистики, 20% працездатного населення України перебуває за кордоном в одній із країн Європи чи то в Росії. Дехто ж, кому посміхнулася фортуна, працює в США, Канаді або Великобританії. Але проблемою є те, що українці, їдучи за кордон на заробітки, гадають, що це носитиме тимчасовий характер. Однак перебуваючи вже за там і маючи можливість, залишаються назавжди, більше того, намагаються перетягти своїх рідних до себе. Хустщина у цьому списку не виняток, навпаки. Мешканці наших сіл займають лідируючі позиції в області серед заробітчанства.

Звісно, у районі , де майже немає промислових підприємств, шукають будь-які можливості для заробітку, бо ж чим іще можна заробити і гірському населеному пункті, окрім як гриби, молоко чи суниці продати… та чи й можна вижити з тих копійок?!

Сироти при живих батьках

Таких дітей на Хустщині тисячі. За неофіційними даними, кожен п’ятий неповнолітній живе вдома з одним із батьків, другий тим часом – на заробітках. В гірських районах ситуація ще гірша. Майже кожну третю дитину виховують бабуся з дідусем або близькі родичі. Батькам за кордоном знайти роботу легше, аніж вдома.

14-річного Андріана Пилипа від народження виховує бабуся Єлизавета. Тата та маму, що працюють на ринку в Тюмені,  він бачить лише кілька тижнів раз на рік, спілкуються щотижня по телефону. «І гроші, і багато подарунків приносять, але я хотів би з мамою і татом жити, щоб вони мене виховали», – каже син трудових мігрантів. Найріднішою людиною Андріан називає не маму, а бабусю. 62-річна Єлизавета Пилип розуміє: вона ніколи не зможе замінити онукові батьків. Добре, що хлопчик слухається і поважає її, допомагає у всьому, тішиться бабуся.

Діти заробітчан самі рано стають трудовими мігрантами. Багатьох ще з початкової школи батьки забирають на канікули до себе, на чужину. Старшокласниками – шкільні уроки ці діти змінюють на будівельні майданчики в Росії чи ранні підробітки в Італії, Португалії та Чехії. Неповнолітні заробітчани зізнаються: підпрацьовують разом із батьками. Вони рано дорослішають. Часом, на жаль, позбавлені батьківського контролю, починають пробувати алкогольні напої.

Повертаються або без грошей, або у труні

У листопаді Російська поліція сумісно з ОМОНом затримала близько 100 наших земляків, мешканців Хустщини у населеному пункті Мала Пера (Республіка Комі, Росія). Всіх доправили в чергову частину. Тоді їх тільки порозпитували та відпустили. А через деякий час на місце роботи в Малу Перу приїхав ОМОН. Заробітчан затримали під час обідньої перерви на території їдальні Малоперанської компресорної станції. На трьох автобусах під пильним наглядом російських ОМОНу та ГІБДД заробітчан доправили в Сосногорську поліцію. Кожного сфотографували, взяли відбитки пальців, допитали. Після допитів та перевірки документів виявилося, що абсолютно всі українці перебувають на території РФ легально, тобто міграційні карти оформлені на 90 діб. Проте у них не було дозволу на роботу. На запитання поліції, чи знали, що працюють незаконно, хустяни відповіли ствердно. А от чому ж погодилися на таку роботу, пояснили, що роботодавці пообіцяли, якщо добре працюватимуть, то зроблять документи всім. В результаті – кожному довелося сплатити штраф – 2000 російських рублів і повернутися додому з пустими руками.

Більш трагічний випадок трапився минулої зими теж у Росії. Шість родин із Залому, Липчі і Горінчова сколихнула тривожна звістка. Внаслідок пожежі у двоповерховому дерев’яному будинку в селі Шокша, що в 50 км від Петрозаводська загинули лісоруби, які працювали в Карелії за наймом. Ще одного нашого краянина з тяжкими опіками доставлено в травматологічне відділення місцевої лікарні. Кожен із загиблих був батьком – годувальником сім’ї. На утриманні кожного перебувало від 3 до 4 дітей.

А нещодавно у місті Брест (Білорусь) трапилось ДТП за участю закарпатського мікроавтобуса, в якому знаходилося 14 пасажирів. Наші заробітчани вже практично їхали додому і потрапили в аварію. Серед  загиблих були мешканці Хустщини.

На жаль, подібних випадків дуже багато…

Ким працюють наші земляки за кордоном?

Щодо професійної належності наших заробітчан, то серед трудових мігрантів чоловічої статі 53,8% складають робітники й сезонні працівники. Серед жінок – найбільше покоївки, гувернантки, няні, прибиральниці, домогосподарки, однак представниці слабкої статі частіше за чоловіків знаходять за кордоном гідну роботу, скажімо, оператора телекомунікаційних мереж чи медсестри.

Переважна більшість краян задіяні на будівництвах, важких сільськогосподарських роботах, що здебільшого пов’язані зі збором врожаю, у сферах торгівлі й сервісу (кухарями, офіціантами).

Найчастіше мешканці Хустського району за «гіркою копійкою» їдуть до Росії, Чехії, Угорщини, США, Італії, Іспанії та країн Прибалтики. Однак є й такі, що примудряються виїхати до Австралії, чи, скажімо, до Латинської Америки.

Чи повернуться колись вони додому назавжди? Можливо. Але все більше і більше наших заробітчан прагнуть стати громадянами зарубіжних країн, вдосконалюють іноземні мови, перевозять до себе свої сім’ї, віддають дітей у місцеві школи, бо кажуть, що там більше перспектив і є якась надія на завтрашній день… Прикро, але скільки трудового потенціалу, робочих рук та чудових людей ми втрачаємо через безробіття…

Марина Штефуца

 

Коли в Хусті буде якісна дорога?

Фото Марини Когут

Фото Марини Когут

Коли в Хусті буде якісна дорога?

Це запитання аж ніяк не риторичне. Бо ж, погодьтеся, кожне місто чи село повинне мати такий вигляд, аби було одразу видно, що там є господар. Адже за якістю доріг можна судити наскільки ефективно функціонує влада в населеному пункті. На жаль, стан доріг в Хусті бажає бути значно кращим.

Автошляхи у нас такі, що часом може здатися: після відступу німців їх ніхто й ніколи не ремонтував. Скажімо, мікрорайон вулиці Карпатської України (що веде до малої залізничної станції). Тут після дощу неможливо пройти. Всюди таке болото, що гостеві, котрий потрапив сюди вперше, зійшовши з поїзду, певно здається, що він знаходиться десь у гірській глибинці, а не в районному центрі. Щоб пройти ринку, потрібно щонайменше мати резинові чоботи.

(більше…)

Яка користь місту від туризму?

Яка користь місту від туризму?

хуст туризм

Не секрет, що Закарпаття – край туристичний. Зокрема, саме на цій галузі наразі робиться акцент в інфраструктурі області. Хустщина, звісно, не виняток. У нас широко пропагується зелений туризм та оздоровчо-рекреаційні послуги в цілому. Тож уявімо собі, що до нас приїхали гості… з іншого регіону України, із-за кордону… Немає суттєвого значення, звідки. Яку ж користь приносять «гастролери» місту? Чому цілі держави стають туристичними оазисами? І, як ви гадаєте, скільки на мандрівниках заробить держава? Спробуємо підрахувати…

Для початку, подумаємо, куди в Хусті можна піти туристам… Навесні – звичайно, на нарцисове поле, влітку – на Замкову гору, а взимку – хіба що в музей… На жаль, варіантів не так то й багато.

(більше…)

Як краще відзначити День закоханих?

Як краще відзначити День закоханих?

tualimforumsevgililergnx

День святого Валентина з’явився в нас не так вже й давно, але це зовсім не привід його не відзначати – хоча б тому, що багато закоханих пар з рожевими сердечками та квітами у руках з піднесеним настроєм блукають вечірнім містом. Молодь з нагоди свята обмінюється валентинками й невеличкими презентами,  теплими поцілунками і обіймами… Найбільше свято полюбляють дівчата і завжди чекають від юнаків чогось оригінального 14 лютого. Безумовно, день всіх закоханих хочеться провести так, щоб потім цілий рік, до наступного свята, жити з відчуттям теплоти, радості і любові в серці. Якщо і ви задумалися над тим, як відзначити день всіх закоханих, то можливо вам сподобаються кілька оригінальних ідей, які ми з радістю вам пропонуємо. Головне, щоб свято запам’ятався яскравістю та нешаблонністю, а може, і трохи наблизило прихід такої жаданої весни.

(більше…)

У Хусті на кладовищі майже не залишилось місць для поховань

к

У Хусті на кладовищі майже не залишилось місць для поховань

Офіційно з цього року мешканці міста над Тисою повинні ховати своїх близьких вже на новому цвинтарі. Проблема банальна – немає місць… Прикро, але сьогодні труднощі не тільки у живих, але навіть у небіжчиків, які не мають клаптика землі метр на два для останнього прихистку.

-Діюче кладовище у Хусті знаходиться на вулиці Сливовій, на пагорбі поблизу Замкової гори. Тут ховали людей здавна,  і з кожним роком цвинтар збільшувався. – зазначив директор «Бюро ритуальних послуг» Валерій Кондратюк. – У 2002 році біля новозбудованої тоді каплички виділили під кладовище ще додаткових 3 га землі, за 10 років їх заповнили нові могили. 

(більше…)