Невідомі сторінки історії Хуста
Як стверджує народна істина, без знання минулого немає майбуття. Давні мудреці говорили: «Оглядаючись у минуле – зніми капелюха, заглядаючи в майбутнє – засукай рукава». Так вважає і автор «Нарису історій Марамороша» Йосип Шуберт. В доробку краєзнавця фундаментальна наукова праця про міста та села Закарпаття, їхню тисячолітню історію, яку він досліджував протягом більш ніж п’ятдесяти років.
Усе почалося з дитячої допитливості
Пан Йосип змалечку захоплювався маловідомими сторінками історії нашого краю. Вдома було багато раритетних книжок, унікальних старовинних світлин. Його завжди цікавило минуле рідного міста. Тож, вибравши професію юриста-правознавця, все одно весь вільний час проводив у світі друкованих видань. Читав усе, що потрапляло на очі (книги ХVІ-ХVІІІ ст.), рився у архівах , вивчав весь матеріал, що тільки міг знайти в бібліотеках.
– Кожного ранку, прокидаючись, я бачив із вікна могутній, розташований на високій 150-метровій стрімкій горі, Хустський замок. Мене охоплювало дивне відчуття, бажання дізнатися, чому від цієї кам’яної споруди побоювалися і молдавські воєводи, і польські маршали, і навіть турецькі паші. Хотілося знати, коли цю велетенську фортецю було зведено, – ділиться Йосип Васильович. – Багато дослідників займалися і до мене цим питанням. Автори відносять будівництво замку на період від X до XІV сторіччя. Використавши наявну літературу, зіставивши думки науковців, я спробував знайти найбільш імовірну дату будівництва колишнього палацу.
Хустяни завжди були мужніми охоронцями своєї землі
-За свідченням літописців, у 896 році угорські племена перейшли через Карпати і в кількох місцях зайняли територію Верхнього Потисся. Згодом вони просунулися на південь. – розповів пан Йосип. – Більшість угорських племен перетнули верецький перевал, пішли основним шляхом, що пролягав долиною ріки Латориці, і вийшли на Притисянську рівнину. Тут угорці зустріли опір з боку слов’ян і волохів (тобто, наших етнічних прародичів – сучасних українців). Спочатку угорці заволоділи фортецею в Мукачеві. Далі війська поділилися на дві частини. Одна, під проводом Арпада, сина вождя Алмоша, пішла на схід, де знаходилася фортеця Боржава. Інша направилася на захід, до Ужгорода. Як бачимо, до 1000 року немає жодних згадок про Хустський замок. Отже, фортеці у місті над Тисою ще не було.
Зі слів пана Йосипа, йому вдалося з’ясувати, що державний прокурор марамороської жупи Янош Товт, у 1858 році написав історію Хустського замку, де на основі заміток невідомого автора, зазначив, що у 1070 р. на Угорщину напали вороги, і в Марамороській жупі були розбиті вождями Гейзою та Ласло. Після цього, у 1090 році, король Ласло І, недалеко від місця поразки ворога наказав побудувати замок, який пізніше отримав назву Хустського. Побудова фортеці, згідно усних переказів, тривала аж до 1191 року.
До речі, як стверджує краєзнавець, на Хуст неодноразово нападали не тільки держави-сусіди, але й монголо-татари, кримські татари, молдавські воєводи… Та корінне населення невеличкого містечка уміло давати відсіч, мужньо боронилося і не раз перемагало ворога.
Злиденне життя працьовитих закарпатців
– Захопивши кращі землі, угорські феодали почали розселяти на Закарпатті своїх підлеглих. Внаслідок цього, місцеве населення поступово витіснялося в передгірські і гірські райони. Водночас із посиленням економічної могутності та політичної влади великих землевласників, із кожним роком погіршувалися умови проживання корінного населення регіону, – запевнив Й.В.Шуберт. –За рахунок нещадної експлуатації кріпаків, феодали будували фортеці. Протягом XIII-XV сторіч кам’яні замки з’явилися Мукачеві, Хусті, Виноградові, селищах Вишково, Королево, Невицьке, Середнє, Довге.У 1775-1778 роках, під час так званої Урбаніальної реформи, на Закарпатті для селян-кріпаків було впроваджено панщину – 52 робочі дні. Крім того, кріпаки віддавали поміщику дев’яту частину врожаю, вирощеному на своєму городі, десяту частину винограду, кожну десяту вівцю, мед і віск із десятого вулика, 2 каплуни, 2 курки, 12 яєць, 1 кг топленого масла. Від 30 дворів селяни давали теля та інші продукти до поміщицького столу. Від них вимагали ще й різні дарунки до панського весілля, хрестин, тощо.
Крім повинностей, місцеве населення сплачувало ще й державні податки, ремонтувало шляхи, перевозило своїм тяглом військову амуніцію, продукти, фураж, служило у війську, забезпечувало постій для солдатів. Крім того, наші предки повинні були забезпечувати пана чи його правителя грішми на час дворянських зборів і під час поїздок до Відня і Будапешта.
Великим лихом для селян-кріпаків була рекрутчина. З середини XVIII сторіччя військова служба в Угорщині стала довічною. Набір рекрутів проводився нерідко шляхом ловів. У глибокій таємниці під прикриттям ночі ловці вдиралися в село. Ловили молодих чоловіків, зв’язували і відводили на огляд, після чого забирали до війська або відпускали. Податковий тягар нерідко перетворював бідняків Верховини на спадкових боржників – пауперів. Посилення панщини, зростання натуральних повинностей та податків погіршували становище народних мас. Біднота змушена була пекти собі хліб із коріння, кукурудзяних стебел. Зокрема, під час голоду 1786-1787 років тільки в Марамороській жупі померло 13 348 осіб.
Нові-старі легенди про Хуст
У кожного міста, як і в людини, є своя доля. Не завжди вона буває легкою. Важкі випробування випали й на долю хустян. Тож і не дивно, що про місто та історію його виникнення наразі маємо так багато легенд.
-Мені вдалося знайти цікаві розповіді про Хуст. Більшість із них містичного, казкового характеру, але є й цілком правдоподібні історії. Зокрема, згідно однієї з версій, колись місто над Тисою було селом з назвою «Густе», – заінтриговано почав нову розповідь пан Йосип. – А почалося все з того, що кілька десятків слов’ян – вихідців із Київської Русі, продиралися через густі непролазні хащі, вздовж берега широкоплинної ріки Таісу (Тиси), втікаючи від ворогів. На галявині, під високою стрімкою горою, мандрівники заночували. А вранці, побачивши довкола мальовничі краєвиди, ватажок вирішив отаборитись. Невдовзі недалеко від злиття рік Тиси і Ріки побудували собі люди десяток хатинок-напівземлянок. Обгородили їх високим тином зі стовбурів верб. Потроху поселення почало розростатись, але оскільки навколо був дрімучий праліс, помешкання розташовувались дуже щільно. Мабуть, із-за цього прозвали люди це село Густим. Минав час. Вздовж берегів річок з’явилися дороги. Поселенці почали добувати сіль і сплавляти її Тисою на плотах. Довідався про «біле золото» угорський король і вирішив захопити ці території й звести для охорони Соляного шляху замок. Не один десяток років стогнали люди через свавілля вояків… Але коли, врешті-решт, скінчилося будівництво фортеці, із невеличкого села «виросло» ціле красиве місто. І назвали його слов’яни красивим, звучним іменем Хуст. Оце притча, чи було насправді? Невідомо! Але ця версія мені сподобалася найбільше, – підсумував розмову Й.В.Шуберт.
Марина Алдон
